Хотин

Через п'ять годин напруженої гонитви вирішено було спинитися. На узліссі ріденького сосняка утворили табір, виставивши у коло вози із запряженими кіньми. Місце було вибрано не дуже вдало: з лісу можна було наблизитися майже впритул, але стомлені коні потребували негайного відпочинку.
Віденський у супроводі кількох шляхтичів об'їжджав табір, напружено вглядаючись у сивий морок за стрункими стовбурами сосен. Там, у хащі дерев, серед чорної безодні ранкового лісу, чигав вітер небезпеки. Здавалося, далечінь приховувала уважні очі, що з хижим задоволенням поглядали на купку потомлених людей і тварин. Відносна тиша, що настала після зупинки, дратувала, але звичні до небезпеки вояки використовували короткий перепочинок для їжі.
Максим Горбоніс, який дивно почувався після нічної розмови з Микитою, сидів біля великого возу. Жував, прихилившись до кутого залізною шиною колеса, житній сухар. Запивав джерельною водою з дерев'яної фляжки. Поглядав відсутнім поглядом на табір, у якому змішалися червоні козацькі жупани і вкрита чорною емаллю броня рейтарів. Несподівано для себе зустрів зневажливий погляд Грабовського. Шляхтич помітив запорожця і спрямував коня до місця, де той сидів. Під'їхав упритул.
- І тут, лайдаче, маю неприємність твоєї присутності! - Грабовський скривив обличчя, мов побачив гадюку.
Максим відповів довгим поглядом.
- Ще зустрінемося! - поляк притримав коня.
- Навіщо?
- Не думай, що мене легко здолати!
Максим байдуже глянув убік.
- В очі дивися, хаме!
Козак зітхнув.
- Що тобі, чоловіче? - запитав спокійно.
- Я сказав, що потребую помститися за помилку мого коня під час минулої зустрічі.
- Навіщо? - ще раз перепитав Максим.
- Питання гонору!
Максим різко звівся на рівні.
- Не доводь до гріха, ляше! Бог свідок - зарубаю!
- Цо?! - Грабовський аж піднявся у стременах.
Горбоніс, який ще хвилину тому мріяв лише про короткий сон, не тямив себе від люті. Рвонув з піхов шаблю і... завмер. Очі Грабовського раптом набули скляного блиску. Дивний, схожий на зітхання стогін вирвався з грудей. Здивованим поглядом поляк дивився на червону від крові рихву стріли, що вихопилася з його грудей. Повільно, немов вагаючись, скотилася темна цівка крові, залишаючи риску серед золотавих візерунків на парчі жупана. Він усе ще дивився на стрілу, коли почав втрачати рівновагу і, нарешті, впав до ніг коня, збивши з-поміж вигорілої трави хмарку куряви. Через мить стріли вже цвьохкали скрізь. Застрягали в землі, возах, ударяли тіла людей та тварин. Над табором здійнявся моторошний зойк поранених коней.
Максим миттєво підхопив із землі мушкет, лядунку і порохівницю. Прожогом кинувся до лінії возів, які стояли найближче до лісу. А там уже гуділо, лементувало сотнями голосів. Галас нападників, що посилювався лісовою луною, напливав, як хвилі буремного моря.
- Татари!!! - тривожно залунав гучний голос.
- Татари! Татари! - підхопили у різних куточках утвореної возами триангули52. Заляскали у безладі перші постріли.
А вони вже виринули з-проміж сосен на узліссі. Маленькі й чорні, як болотяні чортики, у вивернутих хутром догори баранячих кожухах. Ногайці! Міцно, мов улиті, сиділи верхи на своїх низькорослих бахматах. Притримуючи повід мізинцем правої руки, пускали стрілу за стрілою у табір, що нагадував розтривожений мурашник.
Ситуацію врятував Віденський. Чітко й без метушні, виказавши талант неабиякого командира, вишикував закутих у панцирі рейтарів і повів рівну батаву чорних панцерників назустріч татарам, що вже перескакували через подвійну загорожу з возів. За мить рейтари вже наводили на ворога свої довгі пістолі. Залп! Найазартніші, які вимахували шаблями всередині трикутника, попадали, спускаючи дух. Решта, оговтавшись, засипала рейтарів черговою хмарою стріл, а ті, мов горох, відскакували від лакованої броні. Запорожці, що їх Микита впорядкував досить швидко, довершили справу ще двома залпами з мушкетів. За три хвилини бій було завершено. Ногайці повернули коней і розчинилися поміж дерев. Порожні вози, очевидно, сприяли їхньому відступу не менше, ніж страшні мушкетні кулі. З часом про їхній наїзд нагадували лише сотні стріл,