Хотин

Микита їхав на чолі запорожців, на півмилі відтягнувшись від поляків. На небі світив повний місяць, і він міг розрізнити поляків далеко попереду. Нехтуючи словами кошового, не поспішав об'єднуватись із ляхами. Поганяв і поганяв коня: до ранку хотів перевезтися через Дністер. Скоро його наздогнав Максим. Зрівнявшись, потягнув за повід і поїхав поряд.
- Може б воно все ж наздогнати їх? - мовив ніби сам до себе.
- Встигнемо, - відповів Микита.
Якийсь час їхали мовчки. Максим більше нічого не говорив, Микита не відповідав. Нарешті не втримався і почав пояснювати:
- Зараз нема чого боятися. Тут ні татар, ні турків. Хіба що за рікою... Там і наздоженемо.
- Грабовського бачив? - запитав Максим.
- Бачив. Мало ти йому дав...
- Може, й мало. Спочатку зарубати хотів... Але як я їй потім в очі дивився б?
- А що воно дивитись! Ухопив поперед себе і вйо! Теж мені Декамерон. Спочатку поплаче, потім заспокоїться. Чи, може, дітей від нього має?
- Наче ні. Адже вони були тільки побралися, коли мене туди занесло.
- А я про що? Хто її в Дикому Полі відшукає?
- Ні, Микито, що я, харциза який, чи що?
- Ха! А ти Грабовського запитай про харциза, знатимеш!
- Мене його думка не цікавить. Усе ж це не діло, вона одружена.
- У костьолі в собачому! Тебе його думка не цікавить, а віра їхня? Плюнь ти, не переймайся. Колись би ще подякувала...
- Е, ні... Погано ти жінок знаєш. Та й шляхтянка вона, цього б не простила.
- Не знаю. Я з бабами того... Чорт їх знає, що воно за люди. Шабля й люлька - ось мої наречені. Як молодиком був, не парубкував, а зараз і поготів. Тож тобі видніше, роби, як знаєш.
Хвилину мовчали. Коні йшли рівним, добре поставленим кроком.
- До речі, а що пан Грабовський тут робить? Адже у Віденського тільки рейтари з його роти?
- Те робить, що ти подумав, до жінки під спідницю їде.
- Може, Ходкевич за чим послав?..
- Розумна в тебе голова, Максиме, а дурневі дісталася. Хіба Віденський сам не вирішив би, що треба?
- Не знаю, - Максим замовк і не розтуляв рота до самого броду.
Було далеко за північ, коли заїхали в невеличкий дубовий гай і наблизилися до річки. У цьому місці Дністер щироко розлігся між порослих віковими деревами берегів, але глибина у ньому сягала ледве вище колін. Не гаючись, почали перевозитися. Довгою вервечкою потяглися вози, долаючи швидку течію.
До Микити, який піднявся у стременах і оглядав довколишні береги, освітлені місячним сяйвом, під'їхав ротмістр Віденський.
- Ви отаман у козаків? - запитав стримано.
- Я, - просто і коротко відповів Микита.
- Ротмістр його королівської величності Ян Віденський, - без пихи у голосі відрекомендувався Віденський. - Мені доручено залагоджувати наші спільні дії.
- Я знаю. Тож чекаю, вашмость, розпоряджень, - у словах Микити почулися насмішливі нотки.
Віденський кинув на Микиту швидкий погляд, але нічим не виказав, що зрозумів приховану насмішку.
- Я волів би, щоб ви підтягнулися ближче. За Дністром необхідно рухатись оборонною рукою.
- Добре. Я й сам про це думав.
Віденський стиснув коня острогами і рушив у воду. Повз Микиту проїжджали один за одним затягнуті у броню рейтари. Неквапно переступали коні по кам'янистому дну, долаючи сильну течію ріки.
Коли останній віз викотився на берег, Віденський почав шикувати рейтарів у рухомий табір. З кожного флангу поставив два ряди возів, в авангарді - рейтари. Ар'єргард мали утворити козаки. Коли вирушили, займався світанок. Порожні вози, із кутими залізом колесами, торохкотіли на кам'янистому ґрунті так сильно, що їх можна було почути за кілька миль. Віденський добре розумів, що його рейд вже не є для турків таємницею, тож без зупинки гнав уперед, намагаючись виграти завдяки швидкості. Минаючи поля, очерети й невеличкі гаї, табір мчав до Кам'янця, не розбираючи дороги.