його погляд. Такий милий, задумливий... А може, він уже десь загинув? Он пані Лєщинська каже, що в Хотині така війна йде! Там і козаки з Низу, і шляхта, усі смерть приймають. Що вже тих татар і турків прийшло... Аж сюди чамбули добігають. Учора з Оленкою на мурі стояли, бачили. Чорні, брудні, кричать щось, сміються зловісно. Не дай Бог таким у руки потрапити".
Юстисю аж пересмикнуло від страху і відрази. Вона на мить згадала, як колись такі самі вершники лізли через дубові ворота батьківського хутора...
У двері кімнати хтось нерішуче постукав.
- Хто там? - повернулася до дверей Юстися.
- Це я, пані. Пані вже прокинулась?
- Заходь, Оленко, я вже давно не сплю.
У кімнату вбігла молоденька дівчина, одягнута по-селянськи у плахту і вишивану квітками сорочку. Чорняве волосся було зібране у тяжку косу з вплетеними різнобарвними стрічками. Вона весело посміхалась і захоплено дивилася на Юстисю. З червоних, як вишні, вуст без упину сипалися слова:
- Ой, пані! Ви така гарна, така гарна! Немов та грецька Афродіта, що я на малюнку бачила. А що то ви у сорочці? У кімнаті прохолодно! Я вже Онопрієві кілька разів казала: що тобі, клятому, дров шкода? Он наша пані мерзне! А він одне тороче, мовляв, ще не зима. Йому що, дурневі старому, у кожух замотається, ще й тим тютюном начадить, бодай йому! До нього в причепу і не зайдеш, аж очі виїдає. А пані мерзне. І чого ви йому не скажете?
- Годі тобі, Оленко, тут не зимно. - Юстися посміхнулась і, підійшовши до Олени, обійняла її і прошепотіла на вухо:
- Я знову той сон бачила!
Олена враз знітилась.
- Ну що ви, пані Юстисю, годі вам! - прошепотіла таємниче. - Забудьте, ще пан дізнаються.
- Нічого він не дізнається. То сон і годі, - вмить спохмурніла Юстися.
- Я так тоді за вас боялась! А раптом би пан Грабовський повернувся? Казали, той козак двох шляхтичів порубав. Один майбутній зять самого Конєцпольського! Та ще й у вас, у світлиці! Най Бог милує. Як би пані довела, що вона чесна?
- Ну що ти говориш, Оленко? Нікого він у мене в світлиці не рубав. А що хворим і пораненим допомагати треба, то у Святому Письмі написано. Що з того, що він був у моїх покоях? Адже він був непритомний.
- Так, так. Ви добра пані, дай вам, Боже, довгих років життя і щастя. Ну, давайте вбиратись, і я сніданок подам.
Юстися вмилася прохолодною водою зі срібного тазика, що його принесла Олена. Мимоволі помилувалася собою у відображенні на прозорому дзеркалі води. На неї дивилося миловидне обличчя з тонкими рисами, повними губами і великими очима, що над ними турецькими ятаганами звелися тонкі брови. Довге русяве волосся облямовувало його, додаючи довершеності справжнього витвору мистецтва.
Одягнула довгу розшиту золотом сукню і коротенький кунтушик, що гарно облягав тонку дівочу талію. Ноги встромила у легенькі шиті бісером черевички. Тим часом Олена принесла срібну тацю з кавою, грінками і вареними яйцями. Аромат смачного турецького напою вмить наповнив повітря.
- Ви снідайте, пані, а я новини поки розкажу. У місті різне балакають. Дещо таке, що й думати страшно!
- І що це таке? - запитала Юстися, помішуючи у порцеляновому горняткові каву.
- Кажуть, що наші жовніри дуже голодом зморені у Хотині. І що сил у них вже зовсім немає боронитись. А в Османа вояків, як зірок на небі, й невдовзі він тут буде. А далі на Львів піде, на Краків і на Варшаву. І ще кажуть, що козаки кинули поляків, до себе на Низ пішли. Що то має бути?
- Та ти, Оленко, не вір пліткам. Не могли козаки полишити Хотин, не такі вони люди.
- Ну, не знаю. Казала Явдошка, коваля Панаса жінка, що як були на мурі позавчора, то татари під саму скелю підскакували. Кричали, що всім нам скоро кердик! Ще кричали, що панянок на аркані в Кафу потягнуть, а панів порубають і живими з мурів у прірву поскидають. І що то воно діється на білому світі? - Олена тяжко зітхнула.
- Нехай кричать. У Кам'янець вони не ткнуться, тут і війська багато, і стіни високі. Татари тільки й вміють, що селян по селах та хуторах у ясир забирати. Проти війська вони безсилі.
- Ой, а ще мало не забула! Учора ж рейтари з Хотина приїхали і козаки. Багато їх. У гайку стали, тут поряд. До півночі співали, спати не давали. Чого б воно так кричати?
- Козаки? - стрепенулась Юстися. Та за мить взяла себе в руки. - Треба було б рейтарів про пана Грабовського розпитати. А чого вони тут?
- Кажуть, що за припасами приїхали. З ними возів багато. Біля базару всю вулицю зайняли, а пилюку підняли... Ой,
Юстисю аж пересмикнуло від страху і відрази. Вона на мить згадала, як колись такі самі вершники лізли через дубові ворота батьківського хутора...
У двері кімнати хтось нерішуче постукав.
- Хто там? - повернулася до дверей Юстися.
- Це я, пані. Пані вже прокинулась?
- Заходь, Оленко, я вже давно не сплю.
У кімнату вбігла молоденька дівчина, одягнута по-селянськи у плахту і вишивану квітками сорочку. Чорняве волосся було зібране у тяжку косу з вплетеними різнобарвними стрічками. Вона весело посміхалась і захоплено дивилася на Юстисю. З червоних, як вишні, вуст без упину сипалися слова:
- Ой, пані! Ви така гарна, така гарна! Немов та грецька Афродіта, що я на малюнку бачила. А що то ви у сорочці? У кімнаті прохолодно! Я вже Онопрієві кілька разів казала: що тобі, клятому, дров шкода? Он наша пані мерзне! А він одне тороче, мовляв, ще не зима. Йому що, дурневі старому, у кожух замотається, ще й тим тютюном начадить, бодай йому! До нього в причепу і не зайдеш, аж очі виїдає. А пані мерзне. І чого ви йому не скажете?
- Годі тобі, Оленко, тут не зимно. - Юстися посміхнулась і, підійшовши до Олени, обійняла її і прошепотіла на вухо:
- Я знову той сон бачила!
Олена враз знітилась.
- Ну що ви, пані Юстисю, годі вам! - прошепотіла таємниче. - Забудьте, ще пан дізнаються.
- Нічого він не дізнається. То сон і годі, - вмить спохмурніла Юстися.
- Я так тоді за вас боялась! А раптом би пан Грабовський повернувся? Казали, той козак двох шляхтичів порубав. Один майбутній зять самого Конєцпольського! Та ще й у вас, у світлиці! Най Бог милує. Як би пані довела, що вона чесна?
- Ну що ти говориш, Оленко? Нікого він у мене в світлиці не рубав. А що хворим і пораненим допомагати треба, то у Святому Письмі написано. Що з того, що він був у моїх покоях? Адже він був непритомний.
- Так, так. Ви добра пані, дай вам, Боже, довгих років життя і щастя. Ну, давайте вбиратись, і я сніданок подам.
Юстися вмилася прохолодною водою зі срібного тазика, що його принесла Олена. Мимоволі помилувалася собою у відображенні на прозорому дзеркалі води. На неї дивилося миловидне обличчя з тонкими рисами, повними губами і великими очима, що над ними турецькими ятаганами звелися тонкі брови. Довге русяве волосся облямовувало його, додаючи довершеності справжнього витвору мистецтва.
Одягнула довгу розшиту золотом сукню і коротенький кунтушик, що гарно облягав тонку дівочу талію. Ноги встромила у легенькі шиті бісером черевички. Тим часом Олена принесла срібну тацю з кавою, грінками і вареними яйцями. Аромат смачного турецького напою вмить наповнив повітря.
- Ви снідайте, пані, а я новини поки розкажу. У місті різне балакають. Дещо таке, що й думати страшно!
- І що це таке? - запитала Юстися, помішуючи у порцеляновому горняткові каву.
- Кажуть, що наші жовніри дуже голодом зморені у Хотині. І що сил у них вже зовсім немає боронитись. А в Османа вояків, як зірок на небі, й невдовзі він тут буде. А далі на Львів піде, на Краків і на Варшаву. І ще кажуть, що козаки кинули поляків, до себе на Низ пішли. Що то має бути?
- Та ти, Оленко, не вір пліткам. Не могли козаки полишити Хотин, не такі вони люди.
- Ну, не знаю. Казала Явдошка, коваля Панаса жінка, що як були на мурі позавчора, то татари під саму скелю підскакували. Кричали, що всім нам скоро кердик! Ще кричали, що панянок на аркані в Кафу потягнуть, а панів порубають і живими з мурів у прірву поскидають. І що то воно діється на білому світі? - Олена тяжко зітхнула.
- Нехай кричать. У Кам'янець вони не ткнуться, тут і війська багато, і стіни високі. Татари тільки й вміють, що селян по селах та хуторах у ясир забирати. Проти війська вони безсилі.
- Ой, а ще мало не забула! Учора ж рейтари з Хотина приїхали і козаки. Багато їх. У гайку стали, тут поряд. До півночі співали, спати не давали. Чого б воно так кричати?
- Козаки? - стрепенулась Юстися. Та за мить взяла себе в руки. - Треба було б рейтарів про пана Грабовського розпитати. А чого вони тут?
- Кажуть, що за припасами приїхали. З ними возів багато. Біля базару всю вулицю зайняли, а пилюку підняли... Ой,
Вы читаете Хотин
×