Вершниця спинилася. Мовчки чекала його наближення.
Під'їхав. Чомусь ратище у руці стало важким, і комір стиснув пересохле горло. Рвонув його вільною рукою, посипалися срібні ґудзики на рідку, вигорілу від сонця траву. Жадібним поглядом уп'явся в обличчя, що його сотні разів бачив перед собою, заплющивши очі. Мовчав, не знаючи, з чого почати безліч разів прокручену в пам'яті розмову.
- Вітаю, лицарю, - озвалася першою Юстися.
Максим усе ще мовчав. Язик присох йому до піднебіння, і лише очима їв її образ.
- Ну, що ви, минулого разу, коли я вас бачила, ви були сміливішим і в бою, і в розмові.
- Вітаю вас, пані, - нарешті вимовив Максим.
- Як ваші рани?
- Дякую, добре. Я за них і забув. Уже й нових не порахувати.
Юстися подивилася довкола.
- Хотіла поговорити з вами, але не про людські очі. Ходім-но лишень під липи, - і, скочивши з коня, узяла його за повід. Максим теж скочив на землю і приєднався до Юстисі. Схилився очима до землі, і яким незграбним собі здавався поряд із нею, такою легкою і граційною у чарівній сукні, парчевому кунтушику, отороченому куницями, і гарненькому капелюшку над охайною зачіскою. Намагався притримати шаблю, лядунку, порохівницю, що ляскали біля пояса, почали раптом заважати довгі поли жупана.
- Ну як ви живете? - з посмішкою запитала Юстися, коли вони заглибились у гай.
- Дякую, пані, не жаліюсь. Б'ємо ось турка...
- Ви не образилися на мене тоді, що не змогла довше полікувати вас? Я вважала, що серед своїх вам буде безпечніше.
- Що ви, пані! Я дуже вдячний вам. Адже ви теж наразили себе на небезпеку.
- То пусте. Цікаво, а що ви не поділили з майбутнім зятем Конєцпольського?
- Прошу?
- А ви не знали? Цікаво! У поединку ви зарубали пана Маєвського, що був військовим товаришем польського коронного гетьмана пана Конєцпольського і готувався стати його зятем.
- Мені шкода, пані, - схилив голову Максим.
- Ну що ви, адже й вам дісталось. І все ж таки?
- Вони назвали мене хлопом і наказували зняти шапку і вклонитись.
- Ну то індик Маєвський мав справедливу кару. Ви би бачили, що тут почалось...
Раптом Максим згадав Грабовського. Він хвилину вагався, чи казати Юстисі. Вона це помітила.
- Ви щось маєте сказати?
- Так, пані Грабовська. Я був трохи знайомий із вашим чоловіком...
- Були? Чому були? - насторожилась Юстися.
- Очевидно, ви ще не мали звістки... Пан Грабовський загинув.
- О, Єзус Марія! Це неправда! - скрикнула вона.
- На жаль, правда. Він вирушив із нами до Кам'янця, але в дорозі був бій з татарами... Його вбили стрілою. У серце.
Юстися довго мовчала, розмірковуючи про почуте. Гучко стугоніла у скронях кров. Згадала Марека. Він був добрий до неї, але... І промайнуло у голові: "Вільна! Вільна!" Стало соромно за потаємні думки, на мить пригадався чомусь золотий ланцюжок і сердечко, всіяне діамантами. А потім відразу гнівний голос Марека: "Твій батько був хлоп! Мусиш мати за честь бути малжонкою уродзоного шляхтича!" І знову: "Вільна! Тепер вільна!" І з очей Юстисі бризнули сльози. Вона затулила обличчя руками і беззвучно плакала, тільки ледь-ледь здригалися під кунтушиком тонкі плечі. Максим стояв, опустивши руки, і не знав, що мовити. Тепер він тут зайвий. Вона побивається за ним, вона його кохала. Усе склалося так, як і має скластися... І що він собі надумав? Хлоп-утікач, нехай тепер і козак, і не бідний, що з того? Хіба їй тут добра мало... Хіба він зможе дати їй те, що вона мала з Грабовським? Та де там! У ліпшому випадку козацький хутір у запорізькій паланці... Їй, що бачила Кам'янець, Львів, Варшаву! Вдові військового товариша гетьмана Ходкевича. Ех! Їхав би собі за ворота, не розглядався на всі боки. Краще б і не бачив!..
- Вибачте, пані. Я співчуваю вашому лихові, - чужим голосом витиснув із себе Максим. - Сподіваюсь, усе владнається. Де могила вашого чоловіка, запитаєте у ротмістра Віденського. Мені час, прощавайте!
Заніміла нога знайшла стремено, відштовхнувся від землі - і ось уже в сідлі.
Під'їхав. Чомусь ратище у руці стало важким, і комір стиснув пересохле горло. Рвонув його вільною рукою, посипалися срібні ґудзики на рідку, вигорілу від сонця траву. Жадібним поглядом уп'явся в обличчя, що його сотні разів бачив перед собою, заплющивши очі. Мовчав, не знаючи, з чого почати безліч разів прокручену в пам'яті розмову.
- Вітаю, лицарю, - озвалася першою Юстися.
Максим усе ще мовчав. Язик присох йому до піднебіння, і лише очима їв її образ.
- Ну, що ви, минулого разу, коли я вас бачила, ви були сміливішим і в бою, і в розмові.
- Вітаю вас, пані, - нарешті вимовив Максим.
- Як ваші рани?
- Дякую, добре. Я за них і забув. Уже й нових не порахувати.
Юстися подивилася довкола.
- Хотіла поговорити з вами, але не про людські очі. Ходім-но лишень під липи, - і, скочивши з коня, узяла його за повід. Максим теж скочив на землю і приєднався до Юстисі. Схилився очима до землі, і яким незграбним собі здавався поряд із нею, такою легкою і граційною у чарівній сукні, парчевому кунтушику, отороченому куницями, і гарненькому капелюшку над охайною зачіскою. Намагався притримати шаблю, лядунку, порохівницю, що ляскали біля пояса, почали раптом заважати довгі поли жупана.
- Ну як ви живете? - з посмішкою запитала Юстися, коли вони заглибились у гай.
- Дякую, пані, не жаліюсь. Б'ємо ось турка...
- Ви не образилися на мене тоді, що не змогла довше полікувати вас? Я вважала, що серед своїх вам буде безпечніше.
- Що ви, пані! Я дуже вдячний вам. Адже ви теж наразили себе на небезпеку.
- То пусте. Цікаво, а що ви не поділили з майбутнім зятем Конєцпольського?
- Прошу?
- А ви не знали? Цікаво! У поединку ви зарубали пана Маєвського, що був військовим товаришем польського коронного гетьмана пана Конєцпольського і готувався стати його зятем.
- Мені шкода, пані, - схилив голову Максим.
- Ну що ви, адже й вам дісталось. І все ж таки?
- Вони назвали мене хлопом і наказували зняти шапку і вклонитись.
- Ну то індик Маєвський мав справедливу кару. Ви би бачили, що тут почалось...
Раптом Максим згадав Грабовського. Він хвилину вагався, чи казати Юстисі. Вона це помітила.
- Ви щось маєте сказати?
- Так, пані Грабовська. Я був трохи знайомий із вашим чоловіком...
- Були? Чому були? - насторожилась Юстися.
- Очевидно, ви ще не мали звістки... Пан Грабовський загинув.
- О, Єзус Марія! Це неправда! - скрикнула вона.
- На жаль, правда. Він вирушив із нами до Кам'янця, але в дорозі був бій з татарами... Його вбили стрілою. У серце.
Юстися довго мовчала, розмірковуючи про почуте. Гучко стугоніла у скронях кров. Згадала Марека. Він був добрий до неї, але... І промайнуло у голові: "Вільна! Вільна!" Стало соромно за потаємні думки, на мить пригадався чомусь золотий ланцюжок і сердечко, всіяне діамантами. А потім відразу гнівний голос Марека: "Твій батько був хлоп! Мусиш мати за честь бути малжонкою уродзоного шляхтича!" І знову: "Вільна! Тепер вільна!" І з очей Юстисі бризнули сльози. Вона затулила обличчя руками і беззвучно плакала, тільки ледь-ледь здригалися під кунтушиком тонкі плечі. Максим стояв, опустивши руки, і не знав, що мовити. Тепер він тут зайвий. Вона побивається за ним, вона його кохала. Усе склалося так, як і має скластися... І що він собі надумав? Хлоп-утікач, нехай тепер і козак, і не бідний, що з того? Хіба їй тут добра мало... Хіба він зможе дати їй те, що вона мала з Грабовським? Та де там! У ліпшому випадку козацький хутір у запорізькій паланці... Їй, що бачила Кам'янець, Львів, Варшаву! Вдові військового товариша гетьмана Ходкевича. Ех! Їхав би собі за ворота, не розглядався на всі боки. Краще б і не бачив!..
- Вибачте, пані. Я співчуваю вашому лихові, - чужим голосом витиснув із себе Максим. - Сподіваюсь, усе владнається. Де могила вашого чоловіка, запитаєте у ротмістра Віденського. Мені час, прощавайте!
Заніміла нога знайшла стремено, відштовхнувся від землі - і ось уже в сідлі.
Вы читаете Хотин
×