Хотин

- Ти забереш мене з собою, Максимочку?
- Ти хочеш цього?
- Хочу! Дуже хочу!
- Там усе не так, як у вас. Чи не проклинатимеш мене потім? - Максим сказав це і раптом замовк. Він відчув, як йому на обличчя впала гаряча сльоза, потім ще одна і ще.
- Ти плачеш, ясочко?
- Не переймайся, козаче, - почув голос, що раптом став чужим. - Я тебе ні до чого не зобов'язую. Якщо нема мені місця поряд із тобою, облиш згадувати про все, що чув від мене. Ти вільний.
- Що ти, горличко! - Максим почав укривати поцілунками її мокре від сліз обличчя. - Хіба я мав на увазі, що не хочу тебе забрати? Та хочу всім серцем! Боюся лише, що не зможу дати того, чого ти достойна, що маєш серед вельможної шляхти... Та то пусте! Поїдемо разом на тихі води, на ясні зорі. Не плач лишень!
Юстися рвучко притислася до нього.
- Іди ж до мене, козаче! Візьми мене! Зараз, негайно!

Ніч минула відносно спокійно. Лише під ранок Микиту розбудив кремезний Келеп, жбурнувши на землю поряд зв'язаного татарина. Той щось мугикав, силкуючись виплюнути брудну ганчірку, що слугувала за кляп. На заюшеному кров'ю обличчі відбивався вираз звірячого жаху.
Микита рвучко звівся і протер долонями очі, струшуючи із себе залишки сну. Оглянув бранця, що тріпав кривими ноженятами, намагаючись встати. Нарешті той звівся на коліна, але жовтий чобіт Келепа з глухим стуком пожбурив його на землю.
- Що це? - підвів голову Микита.
- Пластуна упіймав. Допитати б, - Келеп, як завжди, говорив коротко. Його вкрите зморшками темне від загару обличчя, здавалося, ніколи не знало, що таке посмішка.
- Ну то хоч кляп витягни.
Келеп зігнувся і показав татарину пудовий кулак.
- Я тобі, курво, поверещу. Бачиш ось! - і висмикнув із беззубого рота ганчірку.
- Що ж ти тут робив? - запитав Микита, пригадуючи татарські слова.
Нічого нового від татарина не почули. Він слово в слово переказав те, що говорили напередодні бранці драгунів. Микита вислухав плутані речі, поставив кілька питань і повернувся до Келепа.
- Нічого нового. Чекають, поки вирушимо до Хотина, кляті. Тут лазив, бо мурзак наказав нас порахувати. Відведи його до Віденського, може, там що випитають.
- А на дідька? У них цього добра достобіса. Ще вчора трьом голови постинали. Що ми самі не зможемо? - Келеп однією рукою підняв татарина у повітря. - Я би їх голими руками душив, не натішився б.
- Ну, то роби як знаєш, - знизав плечима Микита.
Келеп махнув головою і поволік полоненого на насип.
Там кинув його на землю, став на груди ногою. Татарин зрозумів, що діється, і щосили заволав, благаючи ламаною українською мовою помилування. Та за мить короткий помах шаблі обірвав його шалений зойк. Долинало лише шурхотіння землі під ногами і плюскіт крові, що тугими струменями вихлюпувалась із безголового тіла. Келеп мовчки обтер шаблю полою жупана і кинув її у піхви. Потім відіпхнув мертве тіло ногою. Воно поволі сповзло у рів. Передчасно розбуджені козаки щось невдоволено буркотіли, щільніше загортались у кожухи та жупани, ховаючись від ранкової прохолоди. Пофоркували, пережовуючи сіно, коні.

Сагайдачний стояв на окопі і мовчки поглядав на козаків, що поверталися до табору після чергової нічної вилазки. Йшли похмурі, брудні й стомлені, несучи на плечах клунки зі здобиччю. На арканах вели кілька верблюдів, що байдуже пливли у ранішньому мороці, вгинаючись під вагою загорнутого у парусину наметів скарбу. Позаду несли на кобеняках десяток убитих і поранених. Тамуючи стогін, шкутильгали ті, чиї рани були дещо легшими.
Хтось підійшов, став поруч і відкашлявся. Сагайдачний підвів очі. Поряд із ним стояв Семен Шило. Так само мовчки поглядав на примарні тіні, що текли і текли повз них до табору і жаданого перепочинку.
- Як цього разу? - запитав гетьман.