Хотин

- На рани Боскі! - вигукнув розгублено гусар, який супроводжував Сагайдачного. - Ми спізнились!
- Бачу, - похмуро відповів той. - Треба готуватися до бою.
Він повернув коня і чвалом погнав його у зворотному напрямку. Повз нього у напрямку замку бігли стривожені офіцери і жовніри польського війська. Почав накрапати дрібний холодний дощ, який за відсутності вітру обіцяв затягнутися надовго...
Сагайдачний згадував ті часи, коли вперше почув про Яна Кароля Ходкевича, і не міг пригадати. Багато років він був у перших лавах польського лицарства, мав на своєму рахунку чимало славних перемог. Що й казати, слава польської зброї тих часів багато в чому завдячувала талановитому полководцеві, яким був Ходкевич. Серед перемог були й такі, що їх Сагайдачний не міг віднести до розряду славних... Придушення селянських, а головне, козацьких повстань, ріки крові й тисячі замучених... Але чи був Ходкевич гіршим від інших? Навряд чи. Магнат аж до самих кісток. Один із безкінечного ряду Вишневеньких, Жолкєвських, Конєцпольських, Любомирських, Потоцьких і ще сотень інших.
Закінчилась ера Ходкевича. Тож як би там не було, ставало сумно. Але сумувати Сагайдачний не мав часу. Він їхав повз козацькі позиції, окопи, які під дощем перетворювалися на гори багнюки. Поглядав на змарнілі козацькі обличчя, на їхній сивий від бруду одяг, на худих, що можна було порахувати ребра, коней. І сумом за це все переповнювалося його серце. А вони весело позирали на нього, підкручували намоклі вуса. Кожен намагався виглядати бадьоро, по-козацьки. І підлітали вгору шапки, що з них стікали струмочки води. А він їхав, через силу посміхаючись. Високо підіймав гетьманську булаву...

Злетіло кілька днів, що були найщасливішими в житті Юстисі. Як річкова вода, сплили вони й стали минулим. Не помічала вона ні похмурої погоди, ні підозрілих поглядів челяді, лише його, єдиного у цілому світі. Все інше було, мов за щільною завісою. День за днем ця завіса віддаляла її від суворої дійсності. І Максим з радістю розділив із нею цей клаптик ізольованого світу. Такого прекрасного, нереального, чарівного. Мальовничою оазою розлігся цей вигаданий ними світ серед бур і громів жорстокого життя. Серед вибухів, криків і річок крові, серед пихи, насмішок і презирства його кордони пролягали у безлюдних скелястих берегах Смотрича. Вони охоплювали мальовничі липові гаї, порослі мохом скелі й драповані важким сукном покої. А найбільше розширювалися ці рубежі в думках закоханих, які ні вдень, ні вночі не зводили одне з одного очей. Навіть сну боялися, щоби бодай на кілька годин не втратити того, про кого стільки марили.
Але, як відомо, ніщо не може тривати вічно. Максим відчував, що чинить щось не так, і ставав похмурим. А вона, у свою чергу, як талановитий музикант, відчувала найменше коливання струн його душі. Горнулася, зазирала в очі, й на устах було лише єдине запитання: "Що з тобою, соколе?" А він ховав обличчя в її запашному волоссі й мовчав. Пригортав, ніжно цілував, боячись вимовити те, що мав би. Проте від цього ставав ще більш похмурим. Нарешті не витримав. Зазирнув у її бездонні очі й сказав:
- Мені пора. Я повинен бути поряд із братчиками. Там, під Хотином.
- Уже?! - лише скрикнула Юстися.
- Пробач. Інакше я не можу.
- Максиме... - Юстися намагалася стриматись, але сльози струмками потекли з її очей.
- Не плач, горличко, я повернуся, - втішав її Максим.
А вона хотіла зупинитись і не могла. Все те, про що знала, але не могла, не хотіла помічати, раптом стало перед нею суворою правдою. Чарівний світ розбився мільйонами кришталевих скалок. Залишилося тільки те, що було досі. Непривітне, чорне і невгамовно тужливе після гучного бенкету кохання.
- Я не хочу! Не хочу! Чуєш?!
- Юстисенько, люба, таке наше життя. Я повинен бути там. Розумієш?..
Нарешті Юстися опанувала себе. Вона пригорнулася до Максима і подивилася йому в очі.
- Я чекатиму тебе, - прошепотіла...
Над нивами й далекими лісами носив швидкий вітер жовте листя і краплі холодного дощу. Десь далеко підіймались у небо чорні дими спалених селищ, а по шорсткому камінню мурів над головою стікали брудні струмочки. Під відчиненою брамою стояли Максим і Юстися. Максим тримав за повід осідланого коня, на плечі звисав повернутий прикладом догори мушкет. За плечима - рукави жупана. Пістолі заткнув за червоний пояс, що його подарувала на згадку. Мовчки дивився на Юстисю.
- Ну що, не згадуй лихим словом, - сказав нарешті, важко зітхнувши.
- Щасти тобі, козаче. Дай Бог, щоби шабля твоя була гострою, рука сильною, а око вірним. Захисти тебе Свята