щоразу дивуєшся. Ну, вітаю! Ото вже на весіллі меду хильну, хіть його наліво!
- Хильнемо, Микито, хильнемо, - Максим замріяно зітхнув.
Під ранок загін повернув на південний схід і, пройшовши ще три чи чотири версти, став на короткий відпочинок. Віленський боявся переслідування і нервово походжав, поглядаючи на обрій через далекозору трубу. Він вагався, як діяти далі. З одного боку, була небезпека того, що татари підуть по сліду, з другого - не виключена можливість зустріти ворога під час переходу в денний час. Зваживши всі "за" і "проти", Віленський вирішив їхати негайно, при цьому притримуючись лісу, який великими, але розрізненими ділянками вкривав навколишні пагорби і долини.
Через півгодини валка перейшла порослі очеретом мочари в глибокій долині й, піднявшись крутим схилом, зникла в дубняку, що розкинувся на кілька десятків верст.
- І як вам життя козацьке? - запитав Кульбаба кам'янецьких молодиків, що крокували, тримаючись із різних боків за люшні воза.
- Добре! - озвався Сірко.
- Не важке?
- Не важке!
- А чому такі сумні?
- Чому сумні, замислилися хіба.
- Про що?
- Та так. Про своє... Прийдемо, куди треба, ще й гопака вшкварю і заспіваю.
- Шаблі де взяли?
- Де взяли, там нема.
- А котрий із вас мав пана майстра наостанок шаблею почастувати? Чи то за чаркою базікав?
- Не базікав. Я що кажу, завжди роблю. І борг забрав до останнього грошика, і перехрестив, як мало бути. Хочеш, вертай, перевір, - Сірко з-під лоба так зиркнув на Андрія, що тому стало ніяково.
- Та ти не собачся!
- А я й не собачусь.
- От і гаразд, може, ще й друзями станемо.
- Як Бог дасть.
Андрій гмукнув і підігнав коня, наздоганяючи Микиту.
- Щось наші молодики лихі, напевне, вже жалкують, що з нами підібралися, - мовив порівнявшись.
- Ці не жалкуватимуть.
- А ти як знаєш?
- Знаю. Я по очах бачу.
- Добрі хлопці, я ще в шинку їх запримітив.
- Що добрі, то добрі. Особливо Сірко. Цей далеко піде. Ще тебе за пояс заткне.
- Хай спробує!
- Що таке? Кульбабу за живе зачепили? Ха-ха-ха! - зареготав Микита.
- Та мені те до одного місця.
- Ну, ну. Не дуйся. Згадаєш мої слова: цей хлопчина далеко піде. Ще в кошові виб'ється. У ньому злість є, а це для нашого брата не останнє діло. Коли ти на Січ приїхав, у тебе в очах та злість горіла і зараз горить. І він такий самий.
- А другий?
- Голота? Цей трохи не такий. Теж добрий козак буде, але не те. У нього душа простецька: що нажиє, те й проп'є. І він далеко піде, але за Сірком йому годі й гнатися.
- Микито! - уважно подивився на нього Андрій. - Я тебе слухаю й іноді страшно стає. - Ти це все видумуєш, чи як?
- Побачиш.
- Тю на тебе! Говориш, як характерник!
- Може, й характерник, - посміхнувся у вуса Непийпиво, - а може, в людях трохи розуміюсь.
- А як характерник, скажи: коли на Січ попадемо? Уже остогидло ляхів боронити. Здобичі - тьху! Та й платні стільки само. І коли дадуть...
- Не знаю.
- Хильнемо, Микито, хильнемо, - Максим замріяно зітхнув.
Під ранок загін повернув на південний схід і, пройшовши ще три чи чотири версти, став на короткий відпочинок. Віленський боявся переслідування і нервово походжав, поглядаючи на обрій через далекозору трубу. Він вагався, як діяти далі. З одного боку, була небезпека того, що татари підуть по сліду, з другого - не виключена можливість зустріти ворога під час переходу в денний час. Зваживши всі "за" і "проти", Віленський вирішив їхати негайно, при цьому притримуючись лісу, який великими, але розрізненими ділянками вкривав навколишні пагорби і долини.
Через півгодини валка перейшла порослі очеретом мочари в глибокій долині й, піднявшись крутим схилом, зникла в дубняку, що розкинувся на кілька десятків верст.
- І як вам життя козацьке? - запитав Кульбаба кам'янецьких молодиків, що крокували, тримаючись із різних боків за люшні воза.
- Добре! - озвався Сірко.
- Не важке?
- Не важке!
- А чому такі сумні?
- Чому сумні, замислилися хіба.
- Про що?
- Та так. Про своє... Прийдемо, куди треба, ще й гопака вшкварю і заспіваю.
- Шаблі де взяли?
- Де взяли, там нема.
- А котрий із вас мав пана майстра наостанок шаблею почастувати? Чи то за чаркою базікав?
- Не базікав. Я що кажу, завжди роблю. І борг забрав до останнього грошика, і перехрестив, як мало бути. Хочеш, вертай, перевір, - Сірко з-під лоба так зиркнув на Андрія, що тому стало ніяково.
- Та ти не собачся!
- А я й не собачусь.
- От і гаразд, може, ще й друзями станемо.
- Як Бог дасть.
Андрій гмукнув і підігнав коня, наздоганяючи Микиту.
- Щось наші молодики лихі, напевне, вже жалкують, що з нами підібралися, - мовив порівнявшись.
- Ці не жалкуватимуть.
- А ти як знаєш?
- Знаю. Я по очах бачу.
- Добрі хлопці, я ще в шинку їх запримітив.
- Що добрі, то добрі. Особливо Сірко. Цей далеко піде. Ще тебе за пояс заткне.
- Хай спробує!
- Що таке? Кульбабу за живе зачепили? Ха-ха-ха! - зареготав Микита.
- Та мені те до одного місця.
- Ну, ну. Не дуйся. Згадаєш мої слова: цей хлопчина далеко піде. Ще в кошові виб'ється. У ньому злість є, а це для нашого брата не останнє діло. Коли ти на Січ приїхав, у тебе в очах та злість горіла і зараз горить. І він такий самий.
- А другий?
- Голота? Цей трохи не такий. Теж добрий козак буде, але не те. У нього душа простецька: що нажиє, те й проп'є. І він далеко піде, але за Сірком йому годі й гнатися.
- Микито! - уважно подивився на нього Андрій. - Я тебе слухаю й іноді страшно стає. - Ти це все видумуєш, чи як?
- Побачиш.
- Тю на тебе! Говориш, як характерник!
- Може, й характерник, - посміхнувся у вуса Непийпиво, - а може, в людях трохи розуміюсь.
- А як характерник, скажи: коли на Січ попадемо? Уже остогидло ляхів боронити. Здобичі - тьху! Та й платні стільки само. І коли дадуть...
- Не знаю.
Вы читаете Хотин
×