Хотин

- Ну от!
В обід дощ нарешті припинився. Віденський дав команду зупинитися. Попереду за деревами було світло: там починалося відкрите поле. Було вирішено перепочити і погодувати коней, щоб потім якомога швидше перетнути відкриту місцину до лісу, що темною стрічкою чорнів на обрії. Небо, як і раніше, було вкрите низькими хмарами. Зараз це грало на руку, зменшуючи видимість. Про всяк випадок уперед почвалали два десятки козаків; незабаром повернувшись, донесли, що шлях вільний. Схоже, їм вдалося прорватися. Трохи пригнічувала лише загроза від татар, що могли з'явитися позаду, по сліду, який широкою чорною смугою перетинав скошені ниви й очерети перед тим, як увійти до лісу. Але те, що татари до цього часу не з'явилися, додавало надії. Очевидно, їх увело в оману те, як сліди обозу розходилися на початку. Віденський, користуючись порадою Микити Непийпива, застосував тактику самих татар. Суть її була такою: табір розділився на три частини, що вирушили в різні боки з тим, щоб і їм розділитися на частини, а потім ще і ще. Доки в кожному загоні не залишався лише один віз і два-три вершники. Окремо вони їхали п'ять верст, потім об'єднувалися в умовленому місці. Навіть якби татари знайшли ключ до такої головоломки, були всі шанси виграти необхідний час.
Швидким кидком, нещадно поганяючи батогами знесилених коней, перетнули поле. Коли останні вози вкочувалися під захист вікових дерев, чати, що їхали позаду, помітили невеликий загін вершників. Ті нерішуче стояли на пагорбі, вдивляючись у темні силуети, які щодуху мчали до лісу. Від загону Віденського від'єдналися півсотні козаків і помчали назустріч незнайомцям. Наблизившись, швидко про щось домовились і разом повернули наздоганяти решту загону. Через чверть години перед Віденським стояв сотник козаків Лісовського.
Відсалютувавши шаблею, доповів, що він, а з ним іще тисяча "лісовчаків" вислані під командою хорунжого Бжезинського зустріти і супроводити загін ротмістра Віденського до переправи. На ній очікують ще п'ятсот шабель Запорізького Війська. Не намагаючись приховати почуття, що його охопили, Віденський ухопив сотника в обійми. З його грудей вирвалося довго тамоване зітхання.
Надвечір наступного дня після від'їзду з Кам'янця обоз прибув до козацько-польського табору. Довгою стрічкою котилися вози з продовольством, порохом і фуражем, вливаючись у відчинені навстіж ворота окопів. Тисячі виснажених людей висипали на вали, вітали купку сміливців, які, без перебільшень буде сказано, повертали їм надію на перемогу. Гучноголосе "віват" лунало над позиціями. З боку козацьких полків полетіли в небо тисячі шапок. За всім цим мовчки стежили з турецького табору. Байдужими очима поглядали аскери на ворожий табір, проводжаючи день, що минав, і важко переводили подих. Кожен розумів, що завтрашній день може не пережити. Там, де зараз лунають переможні крики, завтра чекатиме на них смерть, і кожен може пристати до десятків тисяч, які, мов морський прибій, розбилися об ті прокляті Аллахом укріплення. Саме на завтра, двадцять восьме вересня, Осман поставив усе. А це свідчило, що довшими на сотні кроків стануть рови з тілами правовірних, які вже й зараз обплутали табір, немов щупальця страшного восьминога.

Вирішальна битва

Сагайдачний стояв посередині великого намету військової канцелярії. Мовчки дивився на яничара, який, важко дихаючи, лежав на підлозі. На закривавленому обличчі був вираз дивної байдужості. Турок уже зрозумів, що його долю вирішено, і сміливо дивився на своїх катів. Чорні очі люто зиркали з-під густих брів на виголеному черепі. Руки його, стягнуті назад, стиснулись у кулаки. По голих волохатих грудях пролягла цівка засохлої крові з розбитого раніше носа.
- Це все? - запитав у перекладача Сагайдачний.
- Так, батьку. Кричить, собака, одне і те саме, мовляв, ще до вечора вони виграють битву. Падишах має намір кинути в бій усі наявні сили.
- Ну, що ж... цього можна було очікувати, - мовив Сагайдачний сам до себе. Потім повернувся до турка. - Сьогодні до вечора, кажеш? Побачимо, побачимо... Стратити його!
Двоє козаків ухопили яничара і поволокли геть із намету. Зачувши близьку смерть, турок почав борсатись і люто ревти, як дикий звір. Але дужі козацькі руки тягнули його до залитої кров'ю плахи перед шатром.
- Ну, що думаєш? - звернувся гетьман до полковника Дорошенка, що стояв поряд.
- Таки довідалися про смерть Ходкевича.
- У цьому я не сумніваюся. Дивно, що вони не атакували ще три дні тому. Витримаємо?
- Мусимо. Раніше тримались.
- Раніше він усіх сил не кидав... Ти от що, давай до козаків. Проїдь уздовж табору, оглянь окопи. Може, дещо