Хотин

- Це парфуми. А ти пахнеш чебрецем і полином. Так пахне у степу, коли спадає спека і вечірній легкий вітерець дихає в обличчя.
Максим посміхнувся.
- Ти так гарно говориш.
- Я це відчуваю. Коли заплющу очі, бачу жовті ниви, зелені луки і синє небо. А там, на обрії, сідає сонце. Воно червоне і гаряче...
- Коли це було? Тепер ось лише дощі.
- Ну й що з того? І вони прекрасні по-своєму. Коли на вулиці дощ і мряка, так добре сидіти поблизу каміна. Слухати, як потріскують дрова, і дивитися на Смотрич. Який він не схожий у різні пори року!
- Ти вмієш бачити добре навіть у похмурих днях.
- Це завдяки тобі... - Юстися уткнулась обличчям у груди коханому. - Максиме!
- Що, горличко?
- Максим... У тебе таке чудове ім'я.
- Ім'я як ім'я.
- Ні, воно особливе. Це ім'я пішло від давніх римлян. Тисячу років воно чекало на тебе. Бо ти такий великий і сильний! Тебе не можна було назвати іншим іменем.
Максим ніжно поцілував Юстисю в червоні уста. Пестив рукою шовковисту шкіру на її обличчі.
- А ти навіть не сказав мені тоді своє ім'я, - продовжувала Юстися. - Чому?
- Я не думав, що воно тобі цікаве. Зате я знав твоє. Воно зігрівало мене холодними ночами і додавало сили на полі бою.
- Бідний мій, бідний! - вона гладила його страшні шрами. - Весь порубаний! Як же ти живий ще, милий? Хіба можна так не берегти себе? Я так за тебе боялася! Молилась і день, і ніч.
Десь у нетрях будинку почав бити годинник, мелодійним дзвоном відмірюючи північ. Спляче місто охопила повна тиша.
- Навіщо я тобі? - раптом запитав Максим.
Вона відповіла не відразу. Звелася на лікоть, граційна у примарному світлі, яке лилося з вікна, і подивилась на нього довгим поглядом.
- Не знаю. Правду скажу: намагалась я тебе забути. Гнала від себе згадки, душила в собі почуття. Боялася його і боялася, що воно минеться. Це було так важко! Особливо, коли була з Мареком... Вибач. Були дні, коли я думала, що божеволію. Це було спочатку. Думала навіть бігти за тобою на Січ... Але ж це безглуздо. Не подолала б я Дике Поле. Тому і сиділа тут. Але знала, що як побачила твій погляд, то вже до смерті не забуду. Ти будеш сміятись, але я в уяві сварилась із тобою. Кричала, щоби не турбував мене, відпустив... Стояв перед очима блідий, закривавлений... А я навіть не знала імені...
Вона затихла і лише часто дихала, притискаючись до нього всім тілом і дрібно тремтячи.
- І я ніяк не міг забути тебе, зіронько моя ясна. Снив мало не щоночі. Хотів бачити хоч один разочок, хоч краєм ока! І теж боявся...
- Лицарю мій! Чого ж ти боявся?
- Боявся, що побачу в твоїх очах зневагу. Це було б гірше смерті, гірше неволі агарянської. Адже ти нічого про мене не знаєш. Я повинен розповісти тобі багато чого...
- Це все пусте, чого я не знаю. Головне, що ти зараз поряд зі мною. Чи могла я бажати більшого?
- Зачекай, кохана. Я не завжди був таким, як тепер. Я народився хлопом пана Грабовського... Від нього й утік на Січ.
- Мені байдуже. Забери мене з собою!
- Це ще не все. Я бився з Грабовським на герці...
- Що?! О, ні! Ти вбив його, убив за мене?
- Ні, зіронько, ні! Це було випадково. І не вбивав я його. Повчив чемності трохи... Він загинув у бою з татарами, присягаюсь!
Юстися з полегшенням перевела подих.
- Дякую тобі, Боже! Коханий мій, не змогла б я жити з тобою, якби знала, що він загинув від твоєї руки.
Вона трохи помовчала. Потім зазирнула йому в очі.