Хотин

- Но, гнідий! - крикнув несамовито.
Кінь зірвався з місця і поніс вершника у напрямку шляху, що ним щойно ніс його, повного надій і сподівань.
- Стій! - почув за плечима. - Стій, благаю!
Не вагаючись, знов опинився на землі. Кинувся назад.
- Юстисю!
Пригорнув до себе.
І раптом відчув усім тілом, як вона притислася до нього, тремтячими руками вчепившись у цупке сукно жупана, що пропахло порохом, тютюном і пилом сотень верст українських шляхів.
- Не кидай мене, козаче! - почув шепіт.
- Кохана моя, - ледве вимовив.
Шумів затиснутий між скель шалений Смотрич, куйовдив вітерець пожовкле листя лип. Десь дуже здалека долинали голоси людей, ревіння худоби. А вони стояли і боялися поворухнутися. Боялися, що їхнє несподіване щастя вислизне з рук, і доля знов розкидає їх, таких далеких і таких близьких, серед жорстокого світу. Серед крові, зла, серед бурхливих лихоліть і військових буднів. Не вірили самі собі, не вірили тому, кого стискали в обіймах. І лише насолоджувалися тим, що доля подарувала у цю солодку мить. І пили це щастя, жадібно, не думаючи про майбуття, не оглядаючись у минуле. Пили разом, хоча майже не знали одне одного, були на різних сходинках суспільного стану. І від цієї невідповідності здоровому глуздові п'яніли ще більше, мов від столітнього вина, мов воїни на полі бою серед кривавих рік і переможних криків.

Загін Віденського проминув міську браму і попрямував, відхиляючись на південний захід, повз смугу узлісся. Важко навантажені вози повільно тяглися, віддаляючись від міцних кам'янецьких мурів і стрімких скель. Годі було й думати про швидкість: коні натужно впирались у землю, везучи такі необхідні війську хліб, борошно, крупи, пастрему, копчену рибу, м'ясо, порох, свинець та олово. Віденський тривожно поглядав довкола, очікуючи появи татар. І ті не примусили на себе довго чекати. Чорною мошвою вкрили обрій і з гиком кинулися на невеличкий загін, переобтяжений вантажем. Чули, як степові шакали, легку здобич. Поганяли своїх кошлатих коників, вимахували кривими шаблями.
Врятувало те, що від'їхали зовсім не далеко, всього півтори версти. У місті помітили, в яку халепу потрапив Віденський, і відчинили браму, що з неї вихопилася хоругва драгунів. Драгуни чвалом полетіли на допомогу обозу, і татари відвернули. Однак, спинившись віддалік, їздили один перед одним, мов вовки, які очікували, доки знесилиться поранений олень. Ситуація складалася безвихідна: без вантажу, що був у возах, військо протриматися не зможе, а вози не можуть пройти без допомоги війська. Трохи подумавши і порадившись із хорунжим міської охорони, Віденський дав команду повертатися. Підкотилися під самі мури і стали табором. Закотивши рукави, козаки та рейтари почали обкопувати коло, утворене возами, земляними валами і глибоким ровом.
Микита стояв зверху на возі і пильно вдивлявся в обрій. Там, у жовтих смугах лісу і чорних, зораних на зиму нивах горіли вогнища в татарських таборах. Від них на небі поставала заграва. Великим півколом стали татари з наміром не пропустити здобичі, що сьогодні так нахабно вислизнула з рук.
Щойно Микита переговорив із Віденським, і настрій його став ще похмурішим, ніж раніше. Ротмістр розповів, що вивідники з кам'янецьких драгунів піймали кількох язиків серед татарських чамбулів. На допиті татари зізналися, що про загін Віденського відомо у турецькому таборі. Тож у напрямку Кам'янця стягнуто великі сили татарської і турецької кінноти. У них всіх чіткий наказ: будь-якою ціною затримати обоз із припасами для козацько-польського табору. Віленський обрав за краще поки що залишитися під Кам'янцем, висилаючи ночами вивідників, щоби з'ясувати місцезнаходження ворога і знайти шлях для безпечного просування до Хотина. Микита, не вагаючись, згодився з Віденським. Йому все більше подобався цей шляхтич, який не був схожий на тих пихатих вискочок, що їх Микита зустрічав до цього. Він брав не високим становищем, яке, звичайно, мав, а тонким розумом і великим бойовим досвідом. Маючи у спільниках Віденського, можна було сподіватися, що вони здолають усі перешкоди. Але все ж ситуація була загрозливою.
- Ну що там? - почув Микита поряд голос Кульбаби.
- Те, що було. Сидять, душогуби, і попереду, і праворуч, і ліворуч.
- Хай сидять. На ось, братику, запали люльку. У вірменів такого доброго тютюну купив, палити шкода!
- Навіщо тоді роздаєш? - Микита зачерпнув із простягнутого кисета добрячу жменю духмяного тютюну і висипав у шлик на шапці.