Хотин

- Сто дзяблів панові у печінку! Я лицар і не буду благати про допомогу через кожну дрібницю.
- Але це не дрібниця! В нас у таборі яничари, чи ви не бачите?!
- Де драгуни, пся крев! - він повернувся до джури. - Миттю лети до Кулменського, повертай сюди драгунів...
Він ще не встиг договорити, як шалений тріск привернув увагу всіх, хто був біля Любомирського.
Забираючи широким чвалом, у фланг туркам летів двохтисячний загін крилатої гусарії. Блискучі панцирі засліплювали, а над головами в гусар височіли металеві крила, які страшно торохкотіли, лякаючи ворожих коней. У кожного за плечима тріпотіла на вітрі шкура леопарда. Хижі рихви списів націлились у спини переляканим яничарам. Попереду на білому коні мчав закутий в золоті обладунки Владислав. Вітер роздував гриву його коня і пишний султан на золотому, оздобленому чеканкою і самоцвітами шоломі. Гострий спис вибирав свою першу жертву.
З оглушливим дзвоном і тріском ударилися гусари з натовпом яничарів, які навіть не намагалися чинити опір. Щодуху мчали геть, рятуючи свої життя, і не встигали. Гусари пройшли крізь їхні порядки смертоносним шквалом і, повернувши коней, помчали до табору допомагати покінчити з тими залишками турків, що ще перебували в ньому. Перелякані яничари кидали зброю, здаючись на милість переможців.
- Дякувати пану Єзусу, ви знову з нами! - вигукнув Любомирський, коли Владислав під'їхав.
- Не маю сили бути осторонь, коли тут таке діється. Лихоманка вже позаду.
- Але ваш лікар...
- До дзябла лікарів! Келих доброго вина і рицарський меч - от що лікує! Я вирішив, що гусарія стомилась у резерві і, як бачите, саме своєчасно.
- Хвала Свєнті Діві, - озвався Собеський, - радий вас бачити, освєнцоний князю! Ви повинні мовити слово жовнірам. Це їм зараз необхідно як ніщо інше. Вони голодні, хворі й стомлені. Ваша промова укріпить їхню віру в перемогу, тож дайте їм це, і ми переможемо!
Владислав подивився на поле перед окопами. Турки далеко відкотились, оговтуючись після удару гусарії. Поволі починали перешиковуватися.
- Добра думка, - згорда мовив королевич, - люди хочуть мене чути, і вони почують свого привідця.
Ударивши коня в боки золотими острогами, Владислав виїхав на найвище місце окопа і високо підняв руку. Його висока і струнка постать, гарно підкреслена лицарськими обладунками, прикувала до себе тисячі пар очей. Тонконогий арабський скакун бив копитом землю, а вітер роздував за плечима пурпуровий оксамит плаща. Користуючись перепочинком у бойовищі, вояки потяглися до королевича. У повітрі забриніло тисячоголосе "віват", Владислав зачекав, доки настане тиша, і почав промову.
- Вітаю вас! Вітаю, славні охоронці святої віри і матінки-отчизни! Вашою кров'ю і вашим потом полите се поле! Вашими кістками засіяне! Тяжко мені визнавати це, але така є жорстока правда. Коли нещадний ворог страшною пошестю, хмарою сарани налетів на нас, ви всі як один стали на захист рідних домівок, нашої спільної матінки Речі Посполитої. І не лише стали, а й показали, що отчизна вклала меч у надійні руки. З великою славою билися ми і перемагали. Трупами бусурман вкривали поле бою багато разів, але ні на п'ядь не уступили нашої землі. Цей клаптик волоської землі перетворили ми на неприступну фортецю. І слава наша не вмре у віках. Вона буде вічною, як ці могутні стіни за вашими плечима - творіння безсмертних у своєму коханні до батьківщини князів Галицьких!
Тож цю фортецю, яка знемагає вже від тяжких боїв і штурмів, не можемо ми, не маємо права тепер віддати ворогові. Хоч які ви знесилені, виснажені ранами, голодом і війною, не можемо у цей час податися. Належить-бо нам стояти і померти, але не відступити. Знайте, що для турків сьогоднішній день - остання спроба добитися перемоги. Більше за вас вони стомились у наших холодних для них краях. Нема в них бойового духу! Такого бойового духу, такого вогню, який палає в душі польського лицаря, нащадка наших славних шляхетних предків.
Вперед! Вперед, до слави, кажу я, і нехай нам помагає пан Бог у справедливому ділі!
- Чорт забирай! Жовніри ніби ожили! - захоплено вигукнув у вухо Собеському Любомирський, коли королевич змовк і табір вибухнув криками.
- Вони вітають його! А за що, дозвольте спитати? - знизав плечима Собеський.
- Це не важливо. - Любомирський підкликав військового товариша. - Пане хорунжий, скачіть у табір до Сагайдачного. Скажете, що ми йдемо у наступ, хай піднімає запорожців. Настав час вирішального бою.
Хорунжий кивнув головою на знак розуміння і вдарив коня батогом. Застояний огир, як блискавка, полетів до Сагайдачного...