Хотин

Сагайдачний уважно вислухав хорунжого.
- Я зрозумів. Козаки вийдуть разом із королевичем. Передайте панові Любомирському, що я вітаю його рішення.
А через півгодини лави козацько-польського війська почали перевалювати через окоп і шикувалися бойовими порядками. Високо піднялися бунчуки і хоругви, засурмили сурми. Глухо і зловісно загуділи литаври. Сагайдачний, піднявши булаву, завмер на окопі. Повз нього проходили полки, вітаючи свого гетьмана. Змарнілі обличчя осяялися посмішками, вгору підлетіли шапки.
- Вперед, дітки, за козацьку славу! З вами Бог і Україна... Вперед!

Осман II спостерігав за бойовищем з високого пагорба в тилу своїх військ. Оточений натовпом придворних, він нервово прикладав далекозору трубу до очей. Коли захлинувся перший наступ, він із прокляттям забігав по випаленій сонцем траві. Як молодий лев у клітці, бігав падишах, змушуючи холонути від жаху чаушів, візирів, сераскерів і євнухів. Страшні прокльони з піною закипали на його вустах, з очей, здавалося, сипались іскри. З криком пожбурив він всіяну діамантами трубу і почав топтати її ногами. Трохи зігнавши злість на безвинному приладі, завмер і звелів подати іншу трубу. З низьким поклоном йому подали її. Без слів вихопив і заходився оглядати бойовище. Цього разу його обличчя осяяла посмішка. Він бачив, як сипахи прорвали оборону Ляхистану, бачив, як кинулися вірні яничари через окопи і зав'язали бій, відтісняючи ворога вглиб обозу. Далі все губилось у хмарах куряви, але й цього було досить, щоб підняти настрій падишаха.
- Слава Аллаху! Вони захопили табір! Пашо Ділавере!
- Я тут, о володарю всесвіту, - схилив голову недавно призначений візир.
- Я хочу, щоб всі сили, які ще не вступали в бій, підтримали наступ яничарів. Негайно!
- Слухаю! - знову схилився в поклоні Ділавер-паша.
А схилом уже летіли чауші. Піднімали тисячу сипахів з особистої охорони султана. Віддавали накази татарським мурзам, черкесам і бедуїнам.
За хвилину з різних кінців бойовища кинулися тисячі вершників на конях і верблюдах, спрямовуючи удар на охоплений боєм польський табір. Зачувши перемогу, збадьорились аскери і потроїли зусилля. Сотнями лізли вони по всьому широкому фронту. І от уже й на запорізьких окопах закипів шалений рукопашний бій, на багато миль навколо розносячи крики, стогін і переможні вигуки. Обливаючись кров'ю, падали козаки, але на місце вбитих ставали інші. І тримали, тримали, з надлюдським напруженням тримали несамовитий натиск.
Осман уже святкував перемогу, коли на атакуючих яничарів кинулися гусари на чолі з Владиславом. Не міг повірити своїм очам могутній падишах, коли побачив, що жменька польської панцирної кінноти завернула назад добру половину його війська. З жахом побігли яничари, підхоплюючи за собою все нові тисячі, що хвилину тому поспішали їм на допомогу. Одночасно з цим знесилені татари відкотилися від запорізьких валок. Як налякані діти, кинулися вони врізнобіч, а козаки, користуючись із цього, підняли таку шалену стрілянину з мушкетів, що не менше тисячі кримчаків і ногайців стиглими грушами попадали з коней.
- О всемогутній Аллах! Чим я прогнівив тебе, що ти дав мені таких боягузливих підданих! - заволав юний Осман, у розпачі здіймаючи руки до неба. - Вони клялися захищати мене, а самі біжать з поля бою, як нікчемні шакали, рятуючи свої життя. Покарай їх, як ти караєш мерзенних гяурів. Підніми на них свій святий меч, бо я не в змозі дивитися на цих недостойних...
Раптом Осман помітив навколишніх.
- І ви ще тут? - заревів він, наливаючись кров'ю. - Геть, шакали! Туди! До тих, кого ви називали військом падишаха. Шаблями повернути їх і кинути на гяурів! Щоб за кожним десятком стояв онбаша і вбивав усіх, хто поверне назад. Геть! Я сказав!..
Переляканим табуном кинулися вниз по схилу поважні паші, заплутуючись у коштовних шубах, побігли товстезні євнухи, трясучи неосяжними черевами, поховалися навіть улюблені карлики і комедіанти падишаха.
Повернула армія Османа і вкотре пішла у бій, ще і ще поповнюючи нескінченний рахунок обірваних на полі бою життів...

Хвилон Беркут мчав на чолі Переяславського куреня, щосили вимахував шаблею. Попереду бачив темну масу ворожої кінноти, і вона манила його, загартованого в сотнях сутичок отамана.
У душі піднімалась якась п'янка радість, відчуття сили в могутньому тілі, майстерності в дужих руках і гострій шаблі,