Хотин

- Е, ні! Стій, синку, негоже покинути коло козацьке, не мовивши слова. Треба цінувати звичай, як з діда-прадіда повелося. Тебе обрали своїм батьком, тож чекають мудрої поради, як діти нерозумні, - неквапно провадив старий.
Микита підвів посипану пилюкою голову.
- Що ж... Дякую ще раз за велику честь, пани-брат-тя... Ви обрали мене собі за батька. Та чи радий я цьому? Відповідь дам щиру: і так, і ні...
Козаки загомоніли.
- Ти що це, псячий сину, кажеш?
- Чому не радий?
- Чи ти нами гордуєш?
- Зачекайте! - підвищив голос Микита. - Я тільки почав. У мене в руці пернач. Ви доручили його мені, і я вдячний за те, що виказує він велику вашу довіру. Та сумно мені, браття, що не рука батька нашого Хвилона стискає його сьогодні. Сумно, що не вберіг я його в бою... Бачить Бог, я намагався. Будь-що хотів підставити йому своє плече, але не встиг... З цією людиною в моєму житті пов'язано надто багато, щоб так одразу вхопитися за його пернач... Ще молодиком учив він мене премудростям козацького життя... Що й казати! Картаю я себе, братчики... Люто картаю! А ще пече душу друге питання: чи зможу я замінити вам його? Розумію, усі мої кроки ви будете порівнювати з тим, як би він порадив, як би він вчинив. І не знаю, чи вдасться мені чинити так, як чинив Хвилон Беркут...
- Ти що, Микито?! - вигукнув Андрій Кульбаба. - Ми тобі віримо...
- Ану цить! - загудів голос Келепа. - Ти ще молодий, Кульбабо, щоби, не вислухавши старших, на Раді патякати. А тобі, Микито, скажу: пануй! Будь нам за батька, а коли що, підкажемо. Головне, нетяги не цурайся, бо сам нетягою був і, коли що, знову нетягою станеш. Воно так: нині старшина, а завтра...
- Добре Келеп сказав! - загуділи навкруги.
- Дарма що мовчун, коли треба, скаже!
- Ну то з Богом, - промовчавши, підвів голову Микита. - Знайте, я завжди радий вислухати кожного і допомогти, наскільки в моїх силах. І обіцяю ніколи не вимагати від вас того, чого сам не зміг би вчинити. Після походу ставлю одну бочку горілки за спомин батька нашого Хвилона, другу - за вашу шану і довіру. Все, розходьтесь!
Без звичайного галасу козаки розійшлися. Десятигодинний бій, смерть курінного отамана і лютий голод наклали свій відбиток на веселу вдачу запорожців. Понуро потяглися переяславці до палаючих кабиць і очікували там на убогу вечерю. Микита і собі попрямував у коло, що в ньому зазвичай вечеряв. Незвично рукою підтримував заткнутий за очкур пернач.
Біля вогню сиділи вже Яцько, Пузир і Товкач. Микита сів поряд і почав накладати люльку.
- Ну, як справи, Яцьку? - посміхнувся до малого.
Яцько, не знаючи, як повестися, закліпав оченятами. Він і раніше побоювався непривітного "батька Микиту", а тепер, після того як той став курінним отаманом, не міг відкрити рот і лише кліпав довгими віями.
- Чого мовчиш?
- Д-добре... - нарешті вимовив Яцько.
- Що таке? - вдавано здивувався Микита. - Чи в мене роги виросли?
- Ні, що ви...
- То чого ти налякався?
Яцько лише знизав плечима. В цей час підійшов Андрій Кульбаба з греками, які вже поголили бороди і виглядали, як справжні запорожці. Вони ще погано розуміли по-українськи і завжди трималися разом. Їхній одяг був чудернацькою сумішшю турецького і козацького: турецькі чарухи, сині козацькі шаровари, вимащені дьогтем, смугасті халати і витерті баранячі шапки з червоним шликом.
- Не бійся, Яцьку, наш батько молодець! Тепер гуртом виведемо тебе в люди. - Кульбаба весело підморгнув малому. Він, як завжди, здавався веселим і безтурботним.
- Виведемо... Зачекай! - примружився Микита. - А як там мій Гайдук?
- З ним усе добре, батьку! Я його соломою добре витер, підкови перевірив... Задня ліва трохи рухається, то я вранці до коваля піду, сьогодні не хотіли кувати... Ще торбу вівса почепив... Ось.
- Он як? Ну, молодець. Настав час і мені свою обіцянку виконати. Біжи до мого воза, там у середньому кутку, під ведмежою шкурою, лежить полотняний пакунок. Давай-но тягни його сюди.