Яцько миттю зрозумів, у чому річ, і, підхопившись, побіг так, що аж заблимали п'яти. За хвилину повернувся. В обрисах перемотаного мотузком полотняного пакунка неважко було впізнати криву козацьку шаблюку. Не в змозі відірвати від згортка погляд, Яцько простягнув його Микиті.
- Ні, це не мені. Розгортай!
Хутко розв'язавши вузли, хлопчина розмотав біле полотно і завмер. Повними захоплення очима поглядав він на довгоочікуваний подарунок.
Шабля була простою, роботи січових зброярів. Під піхвами з потертої жовтої шкіри і простої чеканки ховався гострий і блискучий, як дзеркало, клинок, дбайливо змащений гусячим жиром. Руків'я з натертої до блиску бронзи було вкрите химерною різьбою і невеличкими срібними бляшками. Невелика ще долоня хлопця міцно стислась, охоплюючи холодне, приємно округле і по-дорослому важке руків'я. І разом з цим ціла буря почуттів промайнула у душі Яцька. Тут була і гордість, і захоплення, і невгамовна дитяча радість, змішана з почуттям власної значущості й щирої подяки. Ще б пак! Він отримав справжню бойову шаблю! Хай тепер не задирає носа Стецько. Теж вигадав: ніж у татарина забрав... А якби й так, то що? Ніж! А тут справжня шаблюка. Ще й яка!
В очах Яцька читалося все, що пропливало у його збудженій свідомості, і всі присутні почали голосно сміятися. Тримаючись за животи, козаки наповнювали повітря громовим сміхом, і Яцько раптом зніяковів. Йому стало незручно за дитяче захоплення, що його він так відверто виказав. Умить зробившись серйозним, хлопчина хвацько закинув зброю у піхви.
- Дякую, батьку, - стримано вимовив.
- Нема за віщо, заслужив, - усе ще сміючись, відповів Микита. - Тепер ось проси в Андрія, нехай фехтувати навчить.
- Навчу! Так навчу, що і бусурман, і ляхів будеш на капусту сікти... Як добре попросиш.
- А ти прошений!.. - захитав головою Горбоніс, що тільки-но підійшов до кабиці.
- Прошений, не прошений, а ще торбу вівса Стригунцеві моєму маєш знайти! - підморгнув Андрій Яцькові.
- Так я вже, аякже! І батька Максима кінь не голодний...
- Молодець, Яцьку, будеш козаком, - поважним голосом перебив його Микита. - Скоро виростеш, наберешся сили, розуму. А ми допоможемо... Ех, скільки вас ще потрібно, щоб заступити тих, хто тут за польського пана життя поклав. Он, тільки з нашого куреня з півсотні набереться. Воно й ніби з бусурманами... А щось не лежить у мене душа! Пани-ляхи тільки й думають, що нашими руками жару загребти. Та й не вперше це. І московські походи, і на татар, і на волохів... А як не потрібні рік чи два - отримуйте пани-молодці зменшення реєстру. Он, городові розповідають, що їх із земель батьківських зганяють і панам, як хлопів, передають. Крулев'ята зовсім розперезалися, хутори грабують, дітей і жінок наїздами зі світу зживають. А як припече - йди, підставляй голову. Біда в Україні...
- Я теж про це думав, - відгукнувся Максим. - Що то воно буде після Хотина? Січ-мати всіх не прийме, треба комусь і на Гетьманщині жити. Коли-небудь увірветься терпець у людей, а тоді...
- Що тоді? Звісно, ляхів підемо бити! Буде їм і унія собача, і єзуїти, і панщина. Спалимо під три чорти фільварки й костьоли. Жиди-орендарі з ксьондзами до люципера давно просяться! - Андрій рубонув рукою повітря. - Ще взнають, як козаків зачіпати. А як на мене - аби здобич гарна... Може, і я польку яку покохаю? Га, Максиме? Ну не лайся, я краківську панянку хочу, що ті кам'янецькі...
- Чого мені з тобою, дурнем, лаятися? Кохай хоч варшавську, - огризнувся Максим.
- Просто тобі все, Андрію, - поглянув на побратима Микита. - Та не так воно насправді. Он і Косинський на ляхів людей піднімав, Наливайко шляхту до пекла сотнями відряджав... А де вони? Косинського єзуїти живцем у стіну замурували, Наливайко в мідному волі підсмажився. Ще й козаків скільки полягло... І Шаулу, і Шостака пани закатували. Тут є над чим помислити. Одним нам, лугарям, із панами не впоратися, треба й реєстровим із поспольством підніматись. А для цього вождь потрібний. І такий вождь, за котрим уся Україна повстане. Щоб не накрила його своя ж старшина, як Наливайка на Солониці, мокрим рядном. Щоб йому більш ніж собі вірили. Тоді можна й підняти шаблі на ляхів... Колись так і станеться.
- Коли-то воно ще буде, - попихкуючи люлькою, кинув старий Кульбаба.
- Колись буде. От як заллють сала за шкуру, та так заллють, що сили, терпцю не вистачить, тоді й закипить! Застогне Україна. Тільки не з Сагайдаком цей куліш варити... Добрий він, звичайно, батько, але... Він, бачиш, хоче і нам, і панам добрим бути. Королю у Варшаву їздив руки цілувати. А тому наша Січ-мати як кістка у горлі. Ще чого доброго за нас візьмуться, брата з братом зведуть.
- Ну, цьому не бувати! - гаряче засперечався Максим. - Щоб реєстрові на січовиків руку підняли? Та не було такого і
Вы читаете Хотин
×