лише невеликі загони. Люди вороже ставилися до козаків, пам'ятаючи недавній грабунок висланими Бородавкою чатами.
Нарешті зустріли пастуха, який гнав полем чималеньку череду корів і телят. Переляканий селянин сказав, що бачив велике військо кілька днів тому, і йшло воно у напрямку Могилева. Сагайдачний збадьорився - нарешті слід знайпіовся. Увечері перепочили і з настанням темряви вирішили продовжувати подорож. Яскраво світив місяць, накладаючи на дерева і кущі примарні тіні. Нічна прохолода додавала сили людям і тваринам. Сагайдачний їхав попереду і розмовляв із сотником Загнибідою, коли збоку, з густих кущів, хтось неголосно покликав. Кілька десятків шабель миттю вилетіли з піхов. Від загону відділилися три вершники туди, звідки пролунав голос.
- Ану виходь! Тільки будь розумним, а то застрелю!
У кущах зашаруділо. На відкрите місце видерлися дві постаті.
- Не стріляй, братику, свої.
- Кому свої, а кому й чужі! Хто такий?
Під'їхав Сагайдачний. Розглядаючи невідомих, запитав:
- Що тут у вас?
- Ось, у кущах ховалися. Нас почули - покликали.
- Хто такі?
- Свої ми, пане гетьмане, запорожці.
- А що ж запорожці тут удвох вночі на шляху роблять? І звідкіля ти мене знаєш?
- Наш загін знищено, пане гетьмане, а я ось із молодиком до табору добираюся. Ми, за наказом гетьмана Бородавки, заготовлювали провіант, але наскочили на турків. Над Прутом у печеру загнали... Сотня братчиків голови зложила. - Андрій Кульбаба, а це був саме він, з гіркотою у голосі розповів коротко, як перебігали події. - А знаю я вас, пане гетьмане, з походу на Московію у 1618 році. Ми тоді з кошовим отаманом Михайлом Скибою воювали під вашими хоругвами. Добре пам'ятаю, погуляли ми у Ливнах і Єльці.
Сагайдачний придивився до козака пильніше.
- Де зараз табір?
- Нам наказано було йти до Могилева з припасами. Думаю, що табір там.
- Добре, молодцю, - Сагайдачний повернувся. - Коней козакам! - І додав, звертаючись до Андрія: - Дорогою все розкажеш. Не будемо гаяти часу.
Загін, поганяючи коней, вирушив далі. Кілька хвилин Сагайдачний мовчав, потім коротко запитав:
- Багато чат Бородавка по Волощині розкидав?
- Багато, батьку, від кожного полку по триста, а то й п'ятсот душ. Тисяч п'ять, гадаю.
- З вашого загону ви єдині?
- Ні, не єдині. Турки застали нас під час переправи через Прут, тож вийшло так, що загін був розділений надвоє. Більша частина встигла відійти, тримаючись оборонною рукою, а ми боронились у печері майже п'ять днів. Потім підкурили нас турки...
- Чортів Яцько! Ну чекай, доберусь я до тебе. Завжди казав: до булави треба голови! Скільки люду погубив, а до битви ще навіть і не брався!
Андрій мовчав, не знаючи, що відповісти.
- То ти не знаєш, що з другою частиною вашого загону?
- Ні, батьку. Вони відійшли, але за ними рухалося, вважайте, усе турецьке військо...
Сагайдачний спересердя сплюнув.
- Добре, синку, тримайся з нами. А за твоїх товаришів хтось відповість, вір моєму слову!
- Вірю, батьку.
Далі їхали мовчки. Висока трава ховала коней до половини, і вершники немов пливли полем у блідих променях повного місяця. Тиха сонна ніч покривала безлюдні простори, і здавалося, що навкруги на тисячі верст немає жодної людини. І немає зовсім поряд багатотисячних натовпів озброєних вояків, котрі за кілька днів кинуться один на одного у несамовитій люті, порушуючи спокій громом гармат і криками вмираючих. Природа спокійно спала, не зважала на купку вершників, що їхали серед місячній ночі. Цей настрій передався і козакам, що поволі хилили голови і змикали вії. Лише баскі козацькі коні рухалися, форкаючи і дзвенячи збруєю. Виконували свою одвічну важку роботу...
Ближче до ранку почувся швидкий стукіт копит - чвалом мчали до загону вислані наперед дозорці. Сагайдачний
Нарешті зустріли пастуха, який гнав полем чималеньку череду корів і телят. Переляканий селянин сказав, що бачив велике військо кілька днів тому, і йшло воно у напрямку Могилева. Сагайдачний збадьорився - нарешті слід знайпіовся. Увечері перепочили і з настанням темряви вирішили продовжувати подорож. Яскраво світив місяць, накладаючи на дерева і кущі примарні тіні. Нічна прохолода додавала сили людям і тваринам. Сагайдачний їхав попереду і розмовляв із сотником Загнибідою, коли збоку, з густих кущів, хтось неголосно покликав. Кілька десятків шабель миттю вилетіли з піхов. Від загону відділилися три вершники туди, звідки пролунав голос.
- Ану виходь! Тільки будь розумним, а то застрелю!
У кущах зашаруділо. На відкрите місце видерлися дві постаті.
- Не стріляй, братику, свої.
- Кому свої, а кому й чужі! Хто такий?
Під'їхав Сагайдачний. Розглядаючи невідомих, запитав:
- Що тут у вас?
- Ось, у кущах ховалися. Нас почули - покликали.
- Хто такі?
- Свої ми, пане гетьмане, запорожці.
- А що ж запорожці тут удвох вночі на шляху роблять? І звідкіля ти мене знаєш?
- Наш загін знищено, пане гетьмане, а я ось із молодиком до табору добираюся. Ми, за наказом гетьмана Бородавки, заготовлювали провіант, але наскочили на турків. Над Прутом у печеру загнали... Сотня братчиків голови зложила. - Андрій Кульбаба, а це був саме він, з гіркотою у голосі розповів коротко, як перебігали події. - А знаю я вас, пане гетьмане, з походу на Московію у 1618 році. Ми тоді з кошовим отаманом Михайлом Скибою воювали під вашими хоругвами. Добре пам'ятаю, погуляли ми у Ливнах і Єльці.
Сагайдачний придивився до козака пильніше.
- Де зараз табір?
- Нам наказано було йти до Могилева з припасами. Думаю, що табір там.
- Добре, молодцю, - Сагайдачний повернувся. - Коней козакам! - І додав, звертаючись до Андрія: - Дорогою все розкажеш. Не будемо гаяти часу.
Загін, поганяючи коней, вирушив далі. Кілька хвилин Сагайдачний мовчав, потім коротко запитав:
- Багато чат Бородавка по Волощині розкидав?
- Багато, батьку, від кожного полку по триста, а то й п'ятсот душ. Тисяч п'ять, гадаю.
- З вашого загону ви єдині?
- Ні, не єдині. Турки застали нас під час переправи через Прут, тож вийшло так, що загін був розділений надвоє. Більша частина встигла відійти, тримаючись оборонною рукою, а ми боронились у печері майже п'ять днів. Потім підкурили нас турки...
- Чортів Яцько! Ну чекай, доберусь я до тебе. Завжди казав: до булави треба голови! Скільки люду погубив, а до битви ще навіть і не брався!
Андрій мовчав, не знаючи, що відповісти.
- То ти не знаєш, що з другою частиною вашого загону?
- Ні, батьку. Вони відійшли, але за ними рухалося, вважайте, усе турецьке військо...
Сагайдачний спересердя сплюнув.
- Добре, синку, тримайся з нами. А за твоїх товаришів хтось відповість, вір моєму слову!
- Вірю, батьку.
Далі їхали мовчки. Висока трава ховала коней до половини, і вершники немов пливли полем у блідих променях повного місяця. Тиха сонна ніч покривала безлюдні простори, і здавалося, що навкруги на тисячі верст немає жодної людини. І немає зовсім поряд багатотисячних натовпів озброєних вояків, котрі за кілька днів кинуться один на одного у несамовитій люті, порушуючи спокій громом гармат і криками вмираючих. Природа спокійно спала, не зважала на купку вершників, що їхали серед місячній ночі. Цей настрій передався і козакам, що поволі хилили голови і змикали вії. Лише баскі козацькі коні рухалися, форкаючи і дзвенячи збруєю. Виконували свою одвічну важку роботу...
Ближче до ранку почувся швидкий стукіт копит - чвалом мчали до загону вислані наперед дозорці. Сагайдачний
Вы читаете Хотин
×