Хотин

Над тисячами синьо-зелено-жовто-червоних каптанів, свиток і жупанів розкотисто гриміли величезні литаври- тулумбаси. Встановлені на окремих возах, вони плавно просувалися перед військом і гуркотіли могутнім басом: "Це ми! Привіт! Це ми! Привіт!" І завмирали, щоби за мить знову заговорити міцним, схожим на розкати весняного грому, дрібним стуком. Шість дебелих довбишів біля кожного тулумбаса щосили галамасили важкими довбешками в туго натягнуті волячі шкіри, надсилаючи привітання польському військові. Через хвилину вдарила струменем холостого пострілу гармата. За нею ще й ще... Гуркіт відбивався від стін фортеці у майбутньому тилу й приєднувася до привітань велетенських тулумбасів. Поле заволокло першим димом битви, що наближалася. У відповідь ревонуло, ударило від польских шанців, плюнуло струменями вогнистого салюту й потонуло у реві тисяч горлянок, сурм, сопілок і ріжків. Зашуміло далеким шквалом морських просторів. Прокотилось у десятий раз могутнім "віват" і злилося з широким "слава", об'єднавшись, як потиск рук двох давніх друзів. Тих, що чверть століття тому кидались один на одного над Сулою, а потім десятки разів опинялися по різні сторони барикад. Разом терпіли злигодні московських походів і несамовито рвали один одного серед палаючих церков і костьолів. Зараз цього ніхто не хотів згадувати. Пам'ятали лише добре.
Сагайдачний, оточений почтом із найвищої старшини, під'їхав на гарячому коні до середніх воріт польських окопів. Тут, під гострими палями й жовтим громаддям глиняного валу, що з нього позирали хижі стволи гармат, стояв серед натовпу комісарів, полковників та ротмістрів вбраний у повний рицарський обладунок Ходкевич. На ньому виблискував панцир із видутими догори кулями наплічників, ноги й руки закриті сталевими пластинами, на ногах гостроносі залізні чоботи із золотими острогами. Рука у кільчастій рукавиці владно покладена на верхів'я палаша з тонким гострим лезом. З-під відкритого забрала й білосніжного султана на Сагайдачного позирали усміхнені очі. Якщо ближче придивитися, крізь посмішку проступав холодний звірячий оскал. Під стать рейментарю виблискувало обладунками й дзвеніло зброєю його оточення.
Сагайдачний зліз із коня й оглянув своїх супутників: сині й червоні жупани, дехто у блискучих кольчугах. Шалеві очкури й коштовні шаблі. Укриті курявою з дороги, вони, звичайно, поступалися блискучому лицарству, але (і це Сагайдачний відзначив із гордістю) було у їхньому вигляді й те, чого не могли дати французькі й німецькі бойові обладунки - мовчазна мужність, прихована сила й безмежна самоповага. Поряд з такими людьми не доводилося почуватися як бідному родичу навіть серед табору коронного гетьмана.
Козацькі полки вишикувалися, завмерши у строю. Мовчки спостерігали, як Сагайдачний простягнув руку польському гетьманові. Ходкевич, ледь схиливши голову, потиснув козакові руку. Над полками загриміли чергові вітання.
Якусь мить мовчки дивились один на одного, потім Ходкевич першим почав розмову:
- Нехай прибуде милість фортуни зі славним козацьким гетьманом! - на обличчі Яна Карла була та ж прозора посмшіка. - Довгих років життя та славних перемог на полях Марса, мій друже. Сподіваюсь, у наших спільників справи йдуть добре?
- Як бачите, - відповів Сагайдачний. - Я вже віддав наказ відкопувати шанці.
Ходкевич вдоволено розвів руками.
- Я завжди знав: якщо пан Сагайдачний іде під гетьманським бунчуком, військо займе позиції вчасно.
Сагайдачний озирнувся. Ніякого бунчука поряд не було. Ходкевич явно загравав.
- Пан воєвода віденський дуже люб'язний, але він випереджує події. Я ще не гетьман.
- На чолі війська все ще Бородавка?
- Ні.
- Тоді я не розумію вас!
- Бородавка заарештований мною до рішення Ради.
- О! Ну що ви! Хіба ми можемо мати сумнів у тому, що булава потрапить у ті руки, що їм повинна належати по праву? Козаки, безумовно, віддадуть перевагу вам. Pereat mundus, fiat justitia!19
- Дякую Вам. Dominus vobiscum20, - стримано відповів Сагайдачний латиною, трохи здивувавши Ходкевича. Ян Карл не міг знати, що "хлопський гетьман", будучи "схизматом", закінчив єзуїтський колегіум.
- Ну що ж! Я думаю, нам не завадить дещо обговорити стосовно подальших дій.
- Згоден із вами, вельможний пане.
Ходкевич махнув рукою до жовніра, що тримав його коня. Через хвилину за допомогою почту був у сідлі. Сагайдачний, незважаючи на поранену руку, видерся сам. Нарешті Ян Карл помітив перев'язану через шию Петра Конашевича чорну хустину.