стволами у бік ворожого табору. Тисячі спітнілих від роботи козаків працювали не покладаючи рук, тож не минуло й дня, як табір був добре укріплений. Полки завмерли, вглядаючись у далечінь: там, на обрії, з'явився ворожий обоз. Тисячі возів, гарб і вершників заповнили чимало миль простору...
Біля Микити, що лежав на валу, бухнувся на землю Кульбаба. Він дістав люльку і зачеркав кресалом. Незабаром тютюн зажеврів, і Андрій випустив хмарку сизого диму.
- Ну, що там, братику, ще не лізуть?
- Не видно. Але ж до біса їх!
- Що є, то є. Напевно, в Туреччині й людей не залишилось, усіх сюди пригнали.
- Мабуть, що так... Максиме! Іди до нас, - Микита махнув рукою до Горбоноса, що проходив поряд. - Куди поспішаєш?
- Та вже нікуди. Так, до поляків у табір ходив, роздивлявся.
- І що там ляхи?
- Ляхи як ляхи, що, самі не бачили? Блиску й пихи багато, але не козаки.
- Може, кого з Кам'янця бачив, за панянку розпитував? - посміхнувся Андрій.
- Розпитував. Та все марно. Грабовського ніхто не знає. Є там при Ходкевичі гусарський хорунжий для особливих доручень. Але не знаю, чи з Кам'янця він, чи ні.
- На чорта він тобі? - запитав Микита.
Максим знизав плечима:
- Хочу подякувати.
- Тю, дурний! Вони ж відразу за шаблю хапаються, як хто сторонній за малжонку мову заведе. Ліпше покинь це.
- Може, ви й маєте рацію...
Максим махнув рукою. Він і сам не міг пояснити, чого його так тягнуло до польського табору. Добре розуміючи, що не зустріне там ту, котру хотів бачити, усе ж вештався поміж вози, намети, табуни коней та череди худоби, які знаходились у польському таборі. Задумливо роздивляючись навколо, бачив перед собою лише біле личко у напівтемряві кімнати, мерехтіння свічок десь на задньому плані й повні сліз очі. Такі великі, що, здавалося, зазирни лише в них - і пропадеш навіки. А ще русяве волосся. У примарних променях світла, яке падало на неї ззаду, маленька голівка була немов в ореолі неземного сяйва, пишного, ледь-ледь золотавого, що важкими хвилями спадало з плечей. Іноді Максим уві сні відчував щокою її м'яку теплу долоню. І від цього ніжного дотику стискалося серце, змушуючи козака годинами дивитись у безодню нічного неба, проводжати від обрію до обрію Волосожара й Воза, сумно переводити подих... Хіба розкажеш про це побратимам? Хіба зрозуміють вони, зашкарублі у вихорі безконечної війни, яким було життя запорожця? Та й чи потрібно воно їм? Січ не вітала таких думок, і, усвідомлюючи це, Максим ще більше похмурнів. Не розумів, як сталося, що закохався у чужу його світові людину. Спочатку сподівався, що все швидко минеться, але йшов час, а образ пані Юстисі все стояв перед очима. Нарешті Максим зрозумів, що він повинен її побачити. І вирішив. Зрештою, що могло завадити? Коли сьогодні серед польських жовнірів, які скоса поглядали на дивного запорожця, до нього прийшла ця щаслива думка, він навіть із несподіванки зупинився. Це ж так просто! Треба поїхати ще раз до Кам'янця, а там - будь-що-будь! І, як завжди, коли рішення прийнято, тягар невеселих думок відступив. Тож коли Максим повернувся до місця розташування куреня, він був навіть веселим. Усе тепер здавалось яскравішим - навіть саме повітря, хоча у ньому й нуртувала гроза війни. І він почав безтурботно, наслідуючи звичний тон Кульбаби, сипати жартами:
- Усе ж треба подякувати шляхтичеві. Пані була дуже мила.
Козаки зареготали.
- А що я казав! - гукнув Андрій. - Таки десь у стіжку пестив панянку наш Горбоніс, дарма що порізаний був!
- Та іди ти к бісу, єретична душа, усе гріхи на думці!
Раптом від польського табору почувся чистий голос сурми. Серед поляків почався рух: армія шикувала бойові порядки. Гусари, рейтари, драгуни й піхотні роти займали свої місця, очікуючи подальших розпоряджень. Незабаром почали шикуватись і козаки. Полк за полком, сотня за сотнею піднімали різноколірні прапорці на довгих ратищах. Ліс списів вражав своєю кількістю. У центрі запорізького війська вирізнялися довжезними оселедцями на голених головах славні низові лицарі Семена Шила. Січовики займали найвідповідальніший відрізок фронту, чим дуже пишалися. Від яскраво-червоних жупанів рябіло в очах. Запорожці чекали команд, спокійно посмоктували люльки, стиха перемовлялись.
Із Ходкевичем на чолі перед шанцями з'явилось усе командування польської армії. Бадьоро вітали вояків,
Біля Микити, що лежав на валу, бухнувся на землю Кульбаба. Він дістав люльку і зачеркав кресалом. Незабаром тютюн зажеврів, і Андрій випустив хмарку сизого диму.
- Ну, що там, братику, ще не лізуть?
- Не видно. Але ж до біса їх!
- Що є, то є. Напевно, в Туреччині й людей не залишилось, усіх сюди пригнали.
- Мабуть, що так... Максиме! Іди до нас, - Микита махнув рукою до Горбоноса, що проходив поряд. - Куди поспішаєш?
- Та вже нікуди. Так, до поляків у табір ходив, роздивлявся.
- І що там ляхи?
- Ляхи як ляхи, що, самі не бачили? Блиску й пихи багато, але не козаки.
- Може, кого з Кам'янця бачив, за панянку розпитував? - посміхнувся Андрій.
- Розпитував. Та все марно. Грабовського ніхто не знає. Є там при Ходкевичі гусарський хорунжий для особливих доручень. Але не знаю, чи з Кам'янця він, чи ні.
- На чорта він тобі? - запитав Микита.
Максим знизав плечима:
- Хочу подякувати.
- Тю, дурний! Вони ж відразу за шаблю хапаються, як хто сторонній за малжонку мову заведе. Ліпше покинь це.
- Може, ви й маєте рацію...
Максим махнув рукою. Він і сам не міг пояснити, чого його так тягнуло до польського табору. Добре розуміючи, що не зустріне там ту, котру хотів бачити, усе ж вештався поміж вози, намети, табуни коней та череди худоби, які знаходились у польському таборі. Задумливо роздивляючись навколо, бачив перед собою лише біле личко у напівтемряві кімнати, мерехтіння свічок десь на задньому плані й повні сліз очі. Такі великі, що, здавалося, зазирни лише в них - і пропадеш навіки. А ще русяве волосся. У примарних променях світла, яке падало на неї ззаду, маленька голівка була немов в ореолі неземного сяйва, пишного, ледь-ледь золотавого, що важкими хвилями спадало з плечей. Іноді Максим уві сні відчував щокою її м'яку теплу долоню. І від цього ніжного дотику стискалося серце, змушуючи козака годинами дивитись у безодню нічного неба, проводжати від обрію до обрію Волосожара й Воза, сумно переводити подих... Хіба розкажеш про це побратимам? Хіба зрозуміють вони, зашкарублі у вихорі безконечної війни, яким було життя запорожця? Та й чи потрібно воно їм? Січ не вітала таких думок, і, усвідомлюючи це, Максим ще більше похмурнів. Не розумів, як сталося, що закохався у чужу його світові людину. Спочатку сподівався, що все швидко минеться, але йшов час, а образ пані Юстисі все стояв перед очима. Нарешті Максим зрозумів, що він повинен її побачити. І вирішив. Зрештою, що могло завадити? Коли сьогодні серед польських жовнірів, які скоса поглядали на дивного запорожця, до нього прийшла ця щаслива думка, він навіть із несподіванки зупинився. Це ж так просто! Треба поїхати ще раз до Кам'янця, а там - будь-що-будь! І, як завжди, коли рішення прийнято, тягар невеселих думок відступив. Тож коли Максим повернувся до місця розташування куреня, він був навіть веселим. Усе тепер здавалось яскравішим - навіть саме повітря, хоча у ньому й нуртувала гроза війни. І він почав безтурботно, наслідуючи звичний тон Кульбаби, сипати жартами:
- Усе ж треба подякувати шляхтичеві. Пані була дуже мила.
Козаки зареготали.
- А що я казав! - гукнув Андрій. - Таки десь у стіжку пестив панянку наш Горбоніс, дарма що порізаний був!
- Та іди ти к бісу, єретична душа, усе гріхи на думці!
Раптом від польського табору почувся чистий голос сурми. Серед поляків почався рух: армія шикувала бойові порядки. Гусари, рейтари, драгуни й піхотні роти займали свої місця, очікуючи подальших розпоряджень. Незабаром почали шикуватись і козаки. Полк за полком, сотня за сотнею піднімали різноколірні прапорці на довгих ратищах. Ліс списів вражав своєю кількістю. У центрі запорізького війська вирізнялися довжезними оселедцями на голених головах славні низові лицарі Семена Шила. Січовики займали найвідповідальніший відрізок фронту, чим дуже пишалися. Від яскраво-червоних жупанів рябіло в очах. Запорожці чекали команд, спокійно посмоктували люльки, стиха перемовлялись.
Із Ходкевичем на чолі перед шанцями з'явилось усе командування польської армії. Бадьоро вітали вояків,
Вы читаете Хотин
×