була у цьому короткому слові несамовита гонитва степових вершників, свист вітру в вухах і блиск гострого леза у променях сонця. Як і у всіх справах, до яких доклали рук козаки, тут виявила себе широта вільної степової душі. Іноді, коли запорожці не знаходили собі ворога, вони схрещували зброю між собою, починаючи напівжартівливі, напівсерйозні двобої, котрі досить швидко переростали у вихор смертельних ударів. Не могла, не хотіла козацька рука рубати впівсили. Тому не дивно, що такі герці часто-густо закінчувалися великою кров'ю або навіть смертю. І тепер, маючи у полі зору ненависних бусурман, козаки місця собі не знаходили від нетерпіння. Свербіли руки, самі стрибали до них важкі руків'я кривих шабель.
І покотилася полем хвиля відчайдухів, полинула, розганяючи коней прибитою вже копитами травою. Полетіла поміж ворожими загонами, підбираючись до щільних рядів турецького війська. Гаркнула молодецькими голосами й націлила туркам у груди червоно-білі, з блискучими рихвами, ратища. Закрутили козаки над головами блискавками гарячої криці. Ляснули постріли з пістолів, додаючи азарту темпераментним азійським воїнам. Злива дошкульних слів, що їх запорожці знали на багатьох мовах, ефективніше за свинцеві привіти примушувала турків скаженіти. І врешті закипіла гаряча кров, запалали очі люттю, і почали виїжджати наперед красені-сипахи, яничарські бюлюк-паші, пустельні шейхи й татарські мурзи. Пробували застояних коней та кидалися назустріч шаленіючим запорожцям. За хвилину в різних куточках майбутнього бойовища спалахнуло кілька десятків сутичок.
Андрій, котрий з самого початку випередив решту запорожців, зробив уже три кола перед ворожими порядками. Нарешті почув, що кінь достатньо розігрівся і, намагаючись не стомлювати його передчасно, перейшов на крок. По черзі виконав кілька поворотів, різких стрибків і нарешті підняв коня дибки. Добре вимуштрувана тварина слухалася найменшого дотику. Побачив, як за півсотні кроків від нього схопився реєстровий сотник із сухорлявим татарським мурзою. На мить обпекло повним зненависті поглядом чорних очей. Люто сиплячи гортанними турецькими лайками, до нього наближався стрункий яничарський ага. Кульбаба, по-молодецьки заломивши шапку, з силою всадив ратище в землю й вихопив шаблю: у турка в руках була лише така зброя. Через мить уже кружляли один навколо одного.
Обличчя турка, якби не вираз шаленої люті, можна було б назвати навіть вродливим: смаглява й по-юнацькому гладка шкіра, коротко підстрижена смоляна борідка. На вигляд він був десь Андрієвого віку. На собі турок, як і Андрій, не мав жодних обладунків. Голову прикрашала висока біла чалма з величезним смарагдом попереду. Шаленіли злістю з-під чорних, як сажа, брів глибоко посаджені очі. Ніс дещо великий, але прямий. Під ним тонкі губи й різке підборіддя. Блакитні шовкові шати окреслювали широкі плечі й тонку талію. На лівому плечі Андрій помітив пов'язаний пештимал з напівпрозорого шовку. Вишиті тендітною дівочою рукою золоті літери сур із Корану, очевидно, мали захищати воїна від поразки й додавати йому сил під час бою. Чорний, як ніч, арабський огир, здавалося, дихав вогнем.
Ще якусь хвилину кружляли, виконуючи дивний, небезпечний танок. Спопеляли один одного очима. Ні Андрій, ні турок не прохопилися жодним словом. Усе було зрозумілим без слів - сила проти сили, зброя проти зброї. Форкали коні, переймаючись від вершників запалом двобою.
Усе ж першим ударив Андрій. Його нетерплячий норов не звик до довгого зволікання, і він, щосили замахнувшись, опустив шаблю на ворожу голову. Але за мить до фатального удару турок викинув свій клинок і вміло відбив атаку. Знову затанцював, примушуючи коня кидатись у різні боки. Здавалося, він і не думав бити у відповідь. Грався з козаком, як кіт із мишеням.
- Добре! - вигукнув Андрій. - А якої ти зараз заспіваєш?
І він насів на турка, завдаючи йому шквалу ударів. Вершники, як блискучим сяйвом, вкрилися променями шабельних лез. Жалібно задзвеніла криця. Турок вправно відбивався, повертався у кульбаці на різні боки. З обличчя не зникала глузлива посмішка. Однак на Андрія це не справило враження. Він, той, що пройшов січову школу шабельного бою, знав як ніхто інший, чого варта втрата душевної рівноваги під час поєдинку. Попри всі вияви гарячкування й нетерплячки він поводився розважливо, вимірював кожний випад і захист як досвідчений рубака.
Краєм ока у якусь мить помітив, що поряд б'ється Микита. З ревом завдає супротивникові оглушливих ударів. Як на картині, Андрій побачив стрімку морду Гайдука, що, закусивши вудила й роздувши ніздрі, летів над землею. А над нею, над полум'ям гриви, стиснувши боки коліньми й піднявшись у стременах, височів страшний у бою Микита. Високо здійнявши над головою руку з шаблею, нависав над переляканим турком, що сповзав із піднятого дибки коня. Мить - і картина втратила нерухомість. Шабля, як невмолимий фатум, опустилася, збиваючи супротивника з коня, а Гайдук промчав з поля зору десь далі, гарячий і несамовитий, як і його вершник...
Незабаром Андрій почав розуміти, що має справу з надзвичайно вправним суперником. За кожним випадом
І покотилася полем хвиля відчайдухів, полинула, розганяючи коней прибитою вже копитами травою. Полетіла поміж ворожими загонами, підбираючись до щільних рядів турецького війська. Гаркнула молодецькими голосами й націлила туркам у груди червоно-білі, з блискучими рихвами, ратища. Закрутили козаки над головами блискавками гарячої криці. Ляснули постріли з пістолів, додаючи азарту темпераментним азійським воїнам. Злива дошкульних слів, що їх запорожці знали на багатьох мовах, ефективніше за свинцеві привіти примушувала турків скаженіти. І врешті закипіла гаряча кров, запалали очі люттю, і почали виїжджати наперед красені-сипахи, яничарські бюлюк-паші, пустельні шейхи й татарські мурзи. Пробували застояних коней та кидалися назустріч шаленіючим запорожцям. За хвилину в різних куточках майбутнього бойовища спалахнуло кілька десятків сутичок.
Андрій, котрий з самого початку випередив решту запорожців, зробив уже три кола перед ворожими порядками. Нарешті почув, що кінь достатньо розігрівся і, намагаючись не стомлювати його передчасно, перейшов на крок. По черзі виконав кілька поворотів, різких стрибків і нарешті підняв коня дибки. Добре вимуштрувана тварина слухалася найменшого дотику. Побачив, як за півсотні кроків від нього схопився реєстровий сотник із сухорлявим татарським мурзою. На мить обпекло повним зненависті поглядом чорних очей. Люто сиплячи гортанними турецькими лайками, до нього наближався стрункий яничарський ага. Кульбаба, по-молодецьки заломивши шапку, з силою всадив ратище в землю й вихопив шаблю: у турка в руках була лише така зброя. Через мить уже кружляли один навколо одного.
Обличчя турка, якби не вираз шаленої люті, можна було б назвати навіть вродливим: смаглява й по-юнацькому гладка шкіра, коротко підстрижена смоляна борідка. На вигляд він був десь Андрієвого віку. На собі турок, як і Андрій, не мав жодних обладунків. Голову прикрашала висока біла чалма з величезним смарагдом попереду. Шаленіли злістю з-під чорних, як сажа, брів глибоко посаджені очі. Ніс дещо великий, але прямий. Під ним тонкі губи й різке підборіддя. Блакитні шовкові шати окреслювали широкі плечі й тонку талію. На лівому плечі Андрій помітив пов'язаний пештимал з напівпрозорого шовку. Вишиті тендітною дівочою рукою золоті літери сур із Корану, очевидно, мали захищати воїна від поразки й додавати йому сил під час бою. Чорний, як ніч, арабський огир, здавалося, дихав вогнем.
Ще якусь хвилину кружляли, виконуючи дивний, небезпечний танок. Спопеляли один одного очима. Ні Андрій, ні турок не прохопилися жодним словом. Усе було зрозумілим без слів - сила проти сили, зброя проти зброї. Форкали коні, переймаючись від вершників запалом двобою.
Усе ж першим ударив Андрій. Його нетерплячий норов не звик до довгого зволікання, і він, щосили замахнувшись, опустив шаблю на ворожу голову. Але за мить до фатального удару турок викинув свій клинок і вміло відбив атаку. Знову затанцював, примушуючи коня кидатись у різні боки. Здавалося, він і не думав бити у відповідь. Грався з козаком, як кіт із мишеням.
- Добре! - вигукнув Андрій. - А якої ти зараз заспіваєш?
І він насів на турка, завдаючи йому шквалу ударів. Вершники, як блискучим сяйвом, вкрилися променями шабельних лез. Жалібно задзвеніла криця. Турок вправно відбивався, повертався у кульбаці на різні боки. З обличчя не зникала глузлива посмішка. Однак на Андрія це не справило враження. Він, той, що пройшов січову школу шабельного бою, знав як ніхто інший, чого варта втрата душевної рівноваги під час поєдинку. Попри всі вияви гарячкування й нетерплячки він поводився розважливо, вимірював кожний випад і захист як досвідчений рубака.
Краєм ока у якусь мить помітив, що поряд б'ється Микита. З ревом завдає супротивникові оглушливих ударів. Як на картині, Андрій побачив стрімку морду Гайдука, що, закусивши вудила й роздувши ніздрі, летів над землею. А над нею, над полум'ям гриви, стиснувши боки коліньми й піднявшись у стременах, височів страшний у бою Микита. Високо здійнявши над головою руку з шаблею, нависав над переляканим турком, що сповзав із піднятого дибки коня. Мить - і картина втратила нерухомість. Шабля, як невмолимий фатум, опустилася, збиваючи супротивника з коня, а Гайдук промчав з поля зору десь далі, гарячий і несамовитий, як і його вершник...
Незабаром Андрій почав розуміти, що має справу з надзвичайно вправним суперником. За кожним випадом
Вы читаете Хотин
×