кожушка стирчала вірна подруга - кобза. Сліпий намацав люшню воза і спинився біля козаків. У руці тримав скляну пляшку з темно-червоною рідиною.
- На, Максиме, випий половину зараз, решту - після обіду.
- Що це? - запитав Горбоніс, беручи у старого пляшку.
- Вино червоне, у волохів купив, біля замку. Ти крові багато втратив, тож пий, воно допоможе.
Максим зробив кілька ковтків і відкинувся на солому.
- Горілка ліпша, - мовив він, і через хвилину вже хропів. Довгий оселедець, мов гадюка, опутав бліду голову. Груди під закривавленими бинтами піднімались і опускались у такт диханню.
- Нехай спить, не турбуйте. Це для нього найліпші ліки, - кобзар сів на землю біля воза й прихилився головою до колеса. - Я побуду тут, а ви йдіть.
Козаки пішли до кабиці, де, як завжди, зібрався гурт. Декілька молодиків виливали кулі, нагріваючи на вогні казанок з оловом. У невеличких цегляних формах зблискували сріблом щойно вилиті, розміром із вишню, кулі.
- Учора вистріляв усі, до останньої кулі. Це була стрільба! - Товкач засміявся так, що кінчики вусів затріпотіли.
- Що було, то було. От тільки жаль бере, що ляхи в штани наклали і за нами не пішли, - мовив сивочубий козак на ім'я Іван Журба.
- А на дідька нам ляхи? - знизав плечима Півторакожуха. - Хіба самі ради не дали б?
- Та де там! - махнув рукою Журба. - Уже ні сили, ні припасу не стало. Я навіть ратище зламав, тільки ось шабля й залишилась. Якби вони повернулись і вдарили, не встояти б нам. Та й ніч насувалась...
- Велике діло, ніч, - не вгавав Півторакожуха, - хіба вночі не били бусурмана?
- Та то Півторакожуха жалкує, що туркеню одну не встиг із шатра витягнути, - долучився до розмови Андрій. - Добра туркеня!
- А ось і не туркеня вона, то лише одяг на ній був поганський. А сама білолиця, хіба не бачив, Андрію?
- Та біс її знає. Бачив, що ти мало в гречку не скочив. Якби трохи ближче була, враз би про бій забув.
- Яка там у дідька гречка! Я думав, може, сестричка моя, що її татарва в Кафу погнала. П'ять років про неї чутки нема. Схожа трохи.
- Якщо й вона, тепер це байдуже. Бачив - двоє турченят з нею були. Вона й не дивилась у наш бік, тікала за турками, аж п'яти блимали.
- Бачив, - схилив голову Півторакожуха, - а може, це й не вона була... Але схожа.
- Що ж ляхи собі думають? - гнівно мовив Микита, розпалюючи люльку. - А чи вони на війну вийшли, чи куди?
- Ляхи як ляхи. Добре, що у минулому році з ними не пішли до Цецори. Головами наклали б замість вельможних панів, - мовив старий Сипаха.
- Треба було й цього разу не поспішати. Видно, Бородавка мав рацію, не хотів він ляхам вірити, - сказав Журба.
- Що ти, Іване, кажеш? Треба було йти, як Рада вирішила. А Бородавка показав, на що здатен і де має рацію... Видно, не жити йому, - Сипаха замислено оглядав пістоля.
- Я теж думаю, що Бородавка разом із булавою і голову втратить. Сагайдачний йому не простить, - приєднався до розмови козак Петро Часник із Джерелівського куреня. - У нас в курені всі про це говорять. І по заслузі йому.
- Швидкі ви на розправу! - блиснув очима Микита. - Бородавка свій, з сіроми. Того й вибирали його на гетьманство.
- Та я що... Кажу, що чув, - Часник раптом згадав, що мав кудись поспішати, і зник.
- А все ж добре, що Сагайдачний керує. Розумна голова. Ляхам носа втер уже вкотре, - сказав Півторакожуха.
- Ляхи й не журяться. Ходкевич тільки бенкетує у замку, - махнув рукою у бік фортеці Кульбаба. Він відкинувся на возі й поглядав на похмуре небо.
"Скривилось, як на дощ", - чомусь спало на думку порівняння. Схожий настрій був і у війську. Козаки виказували невдоволення то Бородавкою, то поляками, а загалом причиною невдоволення було двовладдя. Останніми днями всі розмови у таборі велися лише навколо цієї теми.
Півторакожуха немов прочитав його думки:
- До речі, а де ж Бородавка подівся? Як оце Сагайдачний приїхав, його й не видно.
- Під вартою сидить. Біля шатра Сагайдачного, в наметі, що поряд. Мені Савка казав, Сагайдачного джура! - гордий, що знає те, чого інші не знають, відповів Товкач.
- А чому під вартою?
- На, Максиме, випий половину зараз, решту - після обіду.
- Що це? - запитав Горбоніс, беручи у старого пляшку.
- Вино червоне, у волохів купив, біля замку. Ти крові багато втратив, тож пий, воно допоможе.
Максим зробив кілька ковтків і відкинувся на солому.
- Горілка ліпша, - мовив він, і через хвилину вже хропів. Довгий оселедець, мов гадюка, опутав бліду голову. Груди під закривавленими бинтами піднімались і опускались у такт диханню.
- Нехай спить, не турбуйте. Це для нього найліпші ліки, - кобзар сів на землю біля воза й прихилився головою до колеса. - Я побуду тут, а ви йдіть.
Козаки пішли до кабиці, де, як завжди, зібрався гурт. Декілька молодиків виливали кулі, нагріваючи на вогні казанок з оловом. У невеличких цегляних формах зблискували сріблом щойно вилиті, розміром із вишню, кулі.
- Учора вистріляв усі, до останньої кулі. Це була стрільба! - Товкач засміявся так, що кінчики вусів затріпотіли.
- Що було, то було. От тільки жаль бере, що ляхи в штани наклали і за нами не пішли, - мовив сивочубий козак на ім'я Іван Журба.
- А на дідька нам ляхи? - знизав плечима Півторакожуха. - Хіба самі ради не дали б?
- Та де там! - махнув рукою Журба. - Уже ні сили, ні припасу не стало. Я навіть ратище зламав, тільки ось шабля й залишилась. Якби вони повернулись і вдарили, не встояти б нам. Та й ніч насувалась...
- Велике діло, ніч, - не вгавав Півторакожуха, - хіба вночі не били бусурмана?
- Та то Півторакожуха жалкує, що туркеню одну не встиг із шатра витягнути, - долучився до розмови Андрій. - Добра туркеня!
- А ось і не туркеня вона, то лише одяг на ній був поганський. А сама білолиця, хіба не бачив, Андрію?
- Та біс її знає. Бачив, що ти мало в гречку не скочив. Якби трохи ближче була, враз би про бій забув.
- Яка там у дідька гречка! Я думав, може, сестричка моя, що її татарва в Кафу погнала. П'ять років про неї чутки нема. Схожа трохи.
- Якщо й вона, тепер це байдуже. Бачив - двоє турченят з нею були. Вона й не дивилась у наш бік, тікала за турками, аж п'яти блимали.
- Бачив, - схилив голову Півторакожуха, - а може, це й не вона була... Але схожа.
- Що ж ляхи собі думають? - гнівно мовив Микита, розпалюючи люльку. - А чи вони на війну вийшли, чи куди?
- Ляхи як ляхи. Добре, що у минулому році з ними не пішли до Цецори. Головами наклали б замість вельможних панів, - мовив старий Сипаха.
- Треба було й цього разу не поспішати. Видно, Бородавка мав рацію, не хотів він ляхам вірити, - сказав Журба.
- Що ти, Іване, кажеш? Треба було йти, як Рада вирішила. А Бородавка показав, на що здатен і де має рацію... Видно, не жити йому, - Сипаха замислено оглядав пістоля.
- Я теж думаю, що Бородавка разом із булавою і голову втратить. Сагайдачний йому не простить, - приєднався до розмови козак Петро Часник із Джерелівського куреня. - У нас в курені всі про це говорять. І по заслузі йому.
- Швидкі ви на розправу! - блиснув очима Микита. - Бородавка свій, з сіроми. Того й вибирали його на гетьманство.
- Та я що... Кажу, що чув, - Часник раптом згадав, що мав кудись поспішати, і зник.
- А все ж добре, що Сагайдачний керує. Розумна голова. Ляхам носа втер уже вкотре, - сказав Півторакожуха.
- Ляхи й не журяться. Ходкевич тільки бенкетує у замку, - махнув рукою у бік фортеці Кульбаба. Він відкинувся на возі й поглядав на похмуре небо.
"Скривилось, як на дощ", - чомусь спало на думку порівняння. Схожий настрій був і у війську. Козаки виказували невдоволення то Бородавкою, то поляками, а загалом причиною невдоволення було двовладдя. Останніми днями всі розмови у таборі велися лише навколо цієї теми.
Півторакожуха немов прочитав його думки:
- До речі, а де ж Бородавка подівся? Як оце Сагайдачний приїхав, його й не видно.
- Під вартою сидить. Біля шатра Сагайдачного, в наметі, що поряд. Мені Савка казав, Сагайдачного джура! - гордий, що знає те, чого інші не знають, відповів Товкач.
- А чому під вартою?
Вы читаете Хотин
×