Олександра, та де там — її теж накрило, сповило, як танцюючу мумію, яка ще й кричала… — Тримайся! — заревла я незнайомим дорослим голосом і вдарила по хватавцях «розсипними іскрами», як навчив мене недавно Оберон. Зашипіло. Засмерділо гаром. Зграї тварюк над головою не порідшали, нічого не змінилося — принц і принцеса відбивалися слабше й слабше… Ризикуючи переламати ноги, я стрибнула через повалене дерево, через перевернутий пеньок і вдарила таким феєрверком, що волосся задимілося на голові. Ті, що ще залишилися живими, здійнялися в небо. Решта зморщилася, як згорілий папір. Принц заворушився, струшуючи з себе шматки плоті. Ельвіра лежала нерухомо. У мене не було часу допомагати їй — на мене націлювалася з висоти багатосотенна зграя, і весь мій бойовий досвід, набутий за час мандрів, був тепер дуже до речі. Жахливий смердючий попіл сипався з неба. Я задихалася й кашляла. Минула хвилина, друга, здавалося, це не закінчиться ніколи — і раптом небо очистилося. Тільки одна конаюча тварюка повільно кружляла, як надутий вітром поліетиленовий мішечок. Я всією своєю вагою обіперлася об посох. Озирнулася… Вони були живі, обоє. Щоправда, у принца кровила половина обличчя, ніби по ньому пройшлися наждаком. А Ельвіра, здається, була в шоці — бліда, з розширеними зіницями, часто дихала, дивитися дивилася, однак нічого сказати не могла… Я стала навколішки. Простягнула над головою принцеси тремтячу брудну руку з обламаними нігтями: — Оживи. Ельвіра опустила повіки й задихала спокійніше. Принц нервово глянув на небо. Я озирнулася, ніби схаменувшись, підняла антену-посох, помацала… Небезпека скрізь. Але глуха, зачаїлася.
Через кілька годин ми набрели на озерце із чистою водою і влаштували привал. Доля наша тепер прояснилася остаточно. Королівства не знайти. Ми загубилися на невідкритих землях. Без мага дороги принц і принцеса протягнуть тут хвилин тридцять, не більше. А скільки проживемо утрьох — знає тільки королева туману. Усівшись на березі, ми дружно заціпеніли. Не хотілося ані рухатися, ані говорити. На поверхню озерця час від часу виривалася з дна велика бульбашка, лопалася, і тоді по масляній гладіні розходилася кругла хвиля. — Що це було? — запитав нарешті принц. — Хто там сміявся? Виявляється, вони з Ельвірою не бачили туманну бабищу. Тільки відчували небезпеку і чули сміх. Я описала їм, не оминаючи подробиць, усе, що відбулося в перші хвилини після нашого звільнення з потоку. — Отже, це вона все підстроїла?! — принц майже кричав. — Отже, це вона… Вона навіяла нам ідею піти, залишити Королівство, зажити своїм… — Ніхто вам нічого не навіював, — сказала я жорстко. — Ви самі цього вже давно хотіли. Ви тільки про це й мріяли. Я чула ваші розмови! — Ти підслуховувала?! — Тихше, принце, — сказала Ельвіра. — Ліна не сказала королю жодного слова, ось про що подумай. Якби вона не була такою благородною… — Ми б тут не сиділи, — люто обірвала я. — Треба було відразу все вибовкати, і тоді… — Нам би відрубали голови, — спокійно закінчила Ельвіра. — Точніше мені. Олександр усе-таки єдиний син короля. А я — ходяча загроза розколу. Оберон не церемонився б зі мною. — І правильно, — я дивилася просто їй у вічі. — Бо тепер — тепер! — Королівство залишилося без мага дороги. Саме це баба й хотіла від самого початку. І вони там можуть загинути, всі наші люди, все… — Не перебільшуй, — Ельвіра спробувала посміхнутися. — Втратити тебе для Оберона прикрість, зрозуміла річ, однак це не найбільша втрата. За магічною силою король перевершує тебе в тисячу разів. А є ще Ланс. І Гарольд… — Ах, он як?! Що ж ти мені раніше казала, що моя могутність відповідає Обероновій? Підлабузнювалася, так? — Не кричи, — втомлено зітхнула Ельвіра. — Я, може, хочу тебе заспокоїти. А ти сердишся. Ми замовкли. Стало тихо. Тільки булькали, підіймаючись з дна, бульбашки — буль… буль… — Нам нема сенсу лаятися, — знову почала Ельвіра. — Ми в одній ямі. Треба вибиратися. І ти, Ліно, чудово розумієш, що твоя відповідальність зараз — це ми. Від тебе залежить, житиме син короля чи його зжере якась капость. Звичайно, мені нічого було їй заперечити. Я сумовито мовчала. — Ми повинні боротися й вижити, — продовжувала принцеса впевненіше. — І коли вийдемо на нове місце — ми все-таки облаштуємо там Королівство. Тоді ти станеш верховним магом… чи підеш додому. Для тебе це теж єдиний шанс, зрозумій! — Я однаково залишуся зрадницею. — Хто сказав? Хто сказав «зрадниця»? Оберон, можливо, ніколи не дізнається, що з нами трапилося. Наприклад, він подумає, що на нас із принцом напало чудовисько, ти кинулася нас захищати, і ми разом загинули… Оберон, можливо, тебе героєм вважає посмертно, а зовсім не… — Кого ти
