хочеш обдурити? — я дивилася на озеро. — Оберона? Мене? Себе? Яка неприємна, неприродна тиша стояла в цьому лісі! — А що ми їстимемо? — сумно запитав принц. Запитав би щось полегше!
Навіть не знаю, що б я без посоха робила. А так вдалося й вогонь розвести, й одяг висушити, і відшукати серед безлічі потворних грибів такі, які безпечно їсти. Ми нахромлювали їх на прутики й пекли на вугіллі. Добре б ще якусь рибину зловити, та вудки нема, а посохом я не вмію… Ми зігрілися, абияк втамували голод і навіть трошки поспали — принц із Ельвірою обійнявшись, я осторонь, згорнувшись у клубок. Вони любили й підтримували одне одного, — я не могла цього не бачити. Ця любов могла бути хоча й слабким, та все ж виправданням тому, що ми вчинили… Тільки мені не було виправдань. Я проклинаю той день, коли познайомилася з принцом на березі, коли почала прихильно до нього ставитися. Він відчував у мені цю слабкість, адже не пішов до Ланса чи Гарольда — до мене пішов, пропонуючи зраду, і не помилився. А здавалося все так просто: перетнути яр і повернутися назад! Я лежала, обійнявшись із посохом, і згадувала того, хто дав мені мою першу магічну зброю. Уявляла, як Оберон сидить у шатрі — спокійний як завжди, і суворий — як ніколи раніше. І Гарольд не знає, куди подіти очі. І Ланс роздивляється свій кістяний посох із повною байдужістю на обличчі — зради траплялися раніше, зради будуть завжди. Не турбуйтеся, ваша величносте, ще є маги, віддані вам і Королівству… А якщо нападуть сосуни? А якщо знову доведеться тікати від небезпеки під землю? Утрьох не втримати тунель, він завалиться, всі загинуть… А що думають про мене стражники? Кухарі? Музиканти? Мати Гарольда? Напевно, тільки й розмов… Чи, навпаки, всі мовчать, ніби змовилися забути моє ім’я. Ніби мене ніколи з ними не було. Неначе я не рятувала їх, ризикуючи життям… І я заплакала від жалю до себе. І ще від сорому. …Добре, що нема дороги назад. Бо не знаю, як би я наважилася глянути в очі Оберонові. Пан або пропав: я доведу закоханих до безпечного місця. Хай роблять що хочуть. Хай засновують своє Королівство на зраді… А я піду додому. І більше ніколи в житті не відкрию жодної казки: читатиму й дивитимуся тільки про те, що існує в моєму світі. Про політику, техніку, спорт. Про моду. Вивчуся, стану економістом. Зароблю багато грошей. Куплю квартиру… Сльози текли по моїх щоках, падали в мох і тонули в ньому, не залишаючи слідів. Розділ двадцять перший
Поневіряння
Ось воно, моє Королівство. Бредуть, узявшись за руки, дивляться під ноги. І правильно роблять: земля горбиста, стирчить коріння, раз у раз трапляються то ями, то чиїсь нори… Здригнувся посох у руці. Небезпека. Де, зверху? Праворуч? Ліворуч? Де?! Ах, знизу… Так і є, у дірці під перекосокривленим пнем поблискують очиська. Начебто маленькі. Але не дамо себе пошити в дурні: воно може бути отруйне. Чи їх багато. Чи це не очі взагалі, а… Посох реагує швидше, ніж я. Те, що здавалося пнем, насправді щось зовсім інше. Ось воно підіймається, спираючись на коріння, з тріском робить кілька кроків уперед… Червоно-зелений струмінь охоплює його ніби вогненним поясом. Тварюка здригається, однак іде, тягнеться корінням-щупальцями, одне з них обвиває посох і рве з рук — здираючи шкіру з долонь. Проте головного удару вже завдано. Полум’я здіймається звідкись знизу і охоплює весь пень. Я вириваю посох зі щупалець, що конвульсивно сіпаються. Смердить. Фе… Ну й гидота. З багаття розбігаються, виблискуючи очками, коричневі пласкі істоти. Кожне схоже на щура, якого переїхав асфальтовий каток. Пень падає набік. За основу йому служить м’ясиста гидота, що вже підгоріла, схожа на ілюстрацію з лікарського довідника. Я відводжу очі.
