Як рахувати дні? Робити зарубини на палиці? І якої болячки їх взагалі рахувати, якщо перший схожий на другий?.. Мертвий ліс здавався нескінченним. З їстівного були тільки гриби, мене вже нудило від самого їх запаху. За розваги слугували страховиська, що атакували нас майже безперервно вдень і вночі. А головне, я була сама. Абсолютно. Як ніколи в житті. Ельвіра і принц — удвох. А я — я не мала з ними нічого спільного. Якось уночі (а лягала я в одязі, з посохом у руках, покладаючись на чутливість моєї зброї) я ніяк не могла заснути. Лежала й переверталася з боку на бік, дивилася, як повзе по небу місяць. Мені здавалося, що я захворіла, лежу з температурою і бачу нескінченний страшний сон. Тихо встав принц — моє вухо, натреноване, розрізняло тріск кожної голочки у нього під ногами. Він нахилився до мене. Він знав, що я не сплю. — Ліно… давай помиримося, га? — Я з вами не сварилася. — Бач… Однаково нічого не повернеш. Який сенс на нас сердитися? Ельвіра переживає за тебе… Вона по-своєму тебе любить, хоче, щоб ви були подругами. Зрозумій, усе це колись закінчиться. У нас попереду багато хорошого. Своє Королівство… — Це у вас попереду, а не в мене. — А ти максималіст. Знаєш, що це? Це людина, яка не визнає ніяких компромісів, угод… Ми винні перед тобою, це правда. Але ж ми усвідомлюємо свою провину. І просимо вибачення. І готові затерти… Ліно! Ти чудовий маг дороги! На тебе вся наша надія, ми будемо дуже вдячними — все життя… Ну вибач нам, будь ласка! Так же не можна йти — ворогами… — Я вам не ворог, — сказала я вперто. Наступного дня після довгого важкого шляху по болоту ми вийшли знесилені до того самого озерця, від якого почалася наша самостійна подорож.
Я намагалася переконати себе, що це інше, просто дуже схоже місце. Але самообман не міг тривати довго: ось сліди від нашого багаття. Ось зарубки на стовбурі. Ось клаптик Ельвіриної спідниці. Не насмілюючись дивитися на своїх супутників, я сіла на березі. Втупилася у воду. Так само здіймалися бульбашки з дна — буль-ль… Оберон не встиг навчити мене орієнтуванню на магічній місцевості. Він не знав, що мені це знадобиться. А може, вся річ у туманній бабищі? Може, саме це вона мала на увазі, коли сміялася з нас? Це кінець. Так мені здалося в цю мить. Я зрозуміла, що ніколи не повернуся додому. Ніколи не побачу маму. А наступна думка була ще жахливішою: а що буде з моїм світом, якщо я в нього не повернуся?! Адже він так і завмер, чекаючи на мене, дорогою додому я повинна повернутися в ту ж мить, з якої пішла… А якщо я ніколи не повернуся? Що ж, мій світ так і залишиться нерухомим навіки-віків?! І мама ніколи не прийде з роботи… І… Мені хотілося заревти, але в цю мить за моєю спиною гірко, голосно, по-дитячому розридалася Ельвіра. Я озирнулася — принцеса плакала, як маленька, на плечі принца, а той гладив тремтячою рукою її волосся і щось шептав на вухо. І я побачила, як йому лячно й гірко і як він збирає всю мужність, щоб виглядати спокійним. І теж, мабуть, прощається зі всіма своїми мріями: одружитися, жити довго та щасливо й померти з принцесою в один день… Тоді я встала. Закусила губу. Ударила об землю посохом… Бабах! Зелений промінь пішов у небо. І ще раз. Бабах! Відповіді не було, та я й не чекала на відповідь. Це був знак мені самій — і туманній бабищі. Побачимо, хто сміятиметься останнім. Ельвіра перестала плакати. Дивилася на мене з острахом і здивуванням. Напевно, в цю мить у мене був якийсь особливий вираз обличчя… — Не бійтеся, — сказала я їм обом. — Я виведу вас, і нічого з нами не трапиться. Присягаюся.
