Тепер ми просувалися повільніше, раз по раз зупиняючись. Та це й на краще. По-перше, так важче втрапити в пастку. А по-друге, цього разу я була впевнена, що не воджу своє Королівство по колу. І справді, місцевість навколо швидко почала змінюватися. Зникли і завали, і старі пні. З’явилася травичка. Дерева навколо вже не здавалися такими змученими паралітиками, як раніше. Сухішим стало повітря, легше дихалося, з’явився вітерець. І якось надвечір ми вийшли до руїн замку. Несміливо підійшли до мертвого громаддя і зупинилися. Уперше за багато днів посвітлішало небо. Косе проміння падало обгорілими стінами на щербаті стіни із сірого каменю. Одна башта колись спалена, чорніла, друга була наполовину зруйнована. Рів порожній, міст опущений. І жодної душі. Я підняла посох. Небезпека в замку існувала, однак стара, притлумлена. Мабуть, дах міг от-от обвалитися. А може, отруйні змії оселилися в руїнах. — А давай туди не підемо, — тихо запропонувала Ельвіра. — Там не небезпечно. — Просто не хочеться. Мені зовсім не хотілося сміятися над її страхами. — Якщо піднятися на башту, — зауважила я невпевнено, — можна оглянути все навкруги. Можливо, тут є поблизу безпечне місце? А ми його пропустимо? — А як ти піднімешся на башту? — заперечив принц. — Тут же все може від одного пчиху розвалитися… — Побачимо, — я зручніше перехопила посох. — Давайте все оглянемо, а раптом тут знайдеться щось підходяще для нас?
Підходяще знайшлося. По-перше, колодязь із чистою водою, глибокий, з добротним відром на ланцюзі й скрипучим коловоротом. По-друге, будиночок призначався для варти — принаймні ми вирішили, що саме тут мешкала раніше варта моста. Ця простенька з вигляду споруда не погнила й не розвалилася, хоч дерево й почорніло від часу, а земляна долівка поросла травою та мохом. Принц нарубав ялинових гілок, ми вистелили ними долівку в хатині, розвели вогонь у маленькій глиняній печі й уперше за багато днів влаштувалися із сяким-таким комфортом. — Я кролика бачив, — сказав принц. Я пожвавішала: — Справді? Підемо на полювання? — Пізно, — сказала Ельвіра. — Темніє… Ми що, ніч не переночуємо без вашого кролика? Останнім часом їй було зле — болів шлунок. Вона дуже схудла, знесиліла, однак їсти майже не могла. Я сподівалася, що коли ми добудемо нормальну їжу, здоров’я принцеси покращиться. — Ну, ніч ми, припустимо, переночуємо, — принц із хрускотом потягнувся. — А завтра вдосвіта… А як їх ловлять? — Піймаємо й голіруч, — я дивилася на вогонь у печі, це було стократ прекрасніше за будь-який телевізор. — І запечемо… Чи зваримо? Чи половину запечемо, а половину зваримо. — Тихіше, — сказала раптом Ельвіра. — Ви нічого не чуєте? Ми з принцом одразу замовкли. Здалеку долинав шум. Спочатку він був ледве чутним, майже невиразним, проте вже за кілька хвилин можна було розібрати кінський тупіт. Брязкіт металу. Гуркіт коліс. І — від цього звуку мене мороз пробрав від маківки до п’ят — спів сурми. Знак, що похід триває і обозу не можна відставати… — Оберон іде! — прошепотіла я із жахом і захопленням. — Це наші… Ельвіра й принц зблідли так, що навіть відблиски вогню в печі не додавали їхнім обличчям теплішого відтінку. Гул каравану наближався. — Стривай! — пошепки благав принц. — Стривай… хвильку… А в мене й самої зникло бажання бігти назустріч. Бо ж доведеться відповідати. Просто зараз, негайно, вже. І що я скажу?! Ми втрьох припали до маленького віконця. Ось з’явилися прапорці на списах… Білий кінь і його вершник, на голові вершника блищала корона… Це був не Оберон. Завмерши, стиснувши долоні одне одного, ми дивилися, як з’являються люди. Вершники й піші. Карети. Вози. Знову вершники… Багато, довгенька вервечка, ціле Королівство… Ніч просвічувала крізь їхні тіла, зодягнені у лахміття. Сірі слуги-примари крокували за обозом. Примара-король сидів на дохлому коні, стирчали крізь шкіру круглі кінські ребра. На ногах у піших дзенькали іржаві залізні черевики. Примара-сурмач підняв іржаву сурму… Тільки не привал! Будь ласка! Тільки не привал! Сурмач зіграв «довгу дорогу». Караван проминув замок, навіть не глянувши на нього. Хвіст процесії давно
