на південному заході. Зараз сонце підніметься вище, і я побачу… Небо. Синє небо. Більше нічого. Крутий схил? Низина? Яр, чи що? Стривай, стривай. А чи небо це? Море. Наче потік холодної води, шкіру всипали сироти — від потилиці до п’ят. Море! Там море! Я знаю, куди йти! Я набрала повітря, щоб закричати на повні груди. У цю мить камінь під моїми підошвами раптом вирішив, що він дуже довго був частиною старих сходів. Хрясь! Падаючи, я вхопилася однією рукою за край стіни. Піді мною загуркотіло, знизу піднялася стовпом пилюка, оповила мене не гірше, ніж густий туман… Якби я навчилася літати! Я спробувала підтягтися на одній руці. Ноги мої зашкребли по каменю, шукаючи опертя. Начебто намацали крихітний виступ… Я обіперлася підошвами, всім тілом притиснулася до чорної стіни… Пальці зісковзнули. Я полетіла вниз.
Ніколи в житті не ламала кісток — отаке щастя. Були розтягнення й удари, переломів — ніколи. Я лежала на купі каміння, яке недавно було сходами. Наді мною яснів клапоть неба в рамці закопчених кам’яних зубців. Нічого собі я летіла! Як там мій хребет?! Так, руки начебто слухаються. А ноги?! Я підвела голову. Глянула на свої ноги в чорних від кіптяви чоботях. Права у відповідь на моє зусилля ледве-ледве ворухнула стопою, наче заспокоюючи мене: тихо, Ліно, все гаразд… Ліва лежала, якось дивно вивернувшись. Я придивилася… у мене потемніло в очах. Це не просто перелом. Це перелом, як кажуть лікарі, зі зміщенням. Може, взагалі відкритий. Ма-мо… Спокійно. Тільки не панікувати. Ніхто мені не допоможе — принц і Ельвіра навіть не знають, де я. А здогадаються — не наважаться ввійти до замку. А коли наважаться, не знайдуть дороги. А якщо і знайшли б — чим вони мені допоможуть? Ну чим? Нога набрякала, починала пульсувати. Це поки що я не відчуваю болю. А що буде за кілька хвилин? Страх заважав думати. Страх не давав ворухнутися. Я, як муха, завмерла на краю паніки, ще мить — і впаду в яму, з якої нема вороття. Мене чекає довга, болісна смерть… І чому туманна бабища не вбила мене відразу? Навіщо я взагалі погодилася на безглузду пропозицію безглуздого Оберона? Як він міг затягти дитину у світ, де нема гарантії на щасливий кінець? Як він смів так ризикувати мною? Оберон! «Кістки тобі зрощувати рано…» Саме час. «Візьми посох і уяви, що в тебе німіють долоні…» Посох застряг між камінням набалдашником униз. А якщо смарагдово-рубінова куля розкололася від удару? Ні. Цього не може бути. Це посох Оберона, сам король дав його мені, а отже, посох мене не зрадить. Я щосили напружилася. Відштовхнулася від каменя здоровою ногою. Зсунулася на сантиметр (уламки каміння, розвертаючись, впивалися в спину). Потягнулася до палиці… Ще трохи! Зламана нога смикнулася від болю — віддало відразу по всьому тілу. Здавалося, тріщить кожна кісточка. Кожен нерв просить пощади. Ну! Я рвонулася до палиці. Біль став нестерпним, пальці стиснулися на знайомому держаку. Я потягнула… Посох не піддавався. Міцно застряг у щілині. — Зло не має влади! Зло не ма… Скрипнуло, ніби залізом об скло. Посох опинився біля мене, набалдашник палахкотів зеленим і червоним. Підвівшись на лікті, я розвернула набалдашник до місця перелому. Долоні одразу ж заніміли. Біль востаннє пробрав тіло і зник. Ось що відчував сурмач, мій перший у житті пацієнт. Ось чому так проясніло його обличчя… Кілька хвилин я відпочивала, лежачи на спині. Зло не має влади. Мені не боляче і вже майже не страшно. Я маг дороги. Я виберуся. От лише треба пригадати, як виглядають кістки. Не ті, що у м’ясників на прилавку. А ті, що в підручнику з біології — ми ж вивчали скелет… У руці їх дві — ліктьова й променева. А в нозі?! Де тут гомілка, де стегно, де колінна чашечка? Використовуючи набалдашник, як ножик, я розрізала шкіряну штанину. Те, що я під нею побачила, було синє, опухле, з уламками кістки, що стирчала з-під розідраної шкіри… Я знову мало не позбулася залишків мужності. Бідолашні лікарі. Вони все це вивчають. Вони все це лікують. У них нема палиці. А в мене є. Зрештою, хай зростається абияк, тільки б міцно, тільки б я могла ходити. Невже не впораюся? Відсапавшись, я зручніше влаштувалася серед каміння, закусила губу, міцно стиснула посох і взялася до справи.
