розтанув у темряві, а ми все ще стояли біля віконця, тримаючись за руки й не вимовивши ані звуку.
Цієї ночі я не спала зовсім. Я думала про наше Королівство — те, що ми залишили. Про Оберона. Про Гарольда і його матір. А якщо на них чекає така ж доля? Якщо вони не знайдуть прихистку і будуть приречені блукати вічно, безупинно, у залізних черевиках? Піч вистигла, в будиночку похолодало. Я вийшла (наближався світанок) і відправилася на розвідку. Обійти замок навколо не вдалося: протилежний схил горба був помежований ярами і затягнутий колючими кущами. На дні рову булькало якесь багно. Я обережно перейшла міст, увійшла у відчинені ворота й нерішуче зупинилася. Пустка, гнилизна, запустіння. Іржава зброя на підлозі. Людський кістяк на підступах до сходів, поряд зламане тьмяне лезо — ким би він не був, та все ж померти йому пощастило на бойовому посту… У дальньому темному кутку ще хтось лежав, проте я не хотіла його розглядати. Обережно обминувши рештки на сходах, рушила вгору. Зруйнований замок був порожній, тільки тенькання мого серця, дихання й тужливе бурчання в животі порушували тишу. І я було зовсім уже заспокоїлася, коли назустріч мені із-за рогу виступив хтось чорний, невисокий, із зеленими пломеніючими очима. — А-а-а! Струмінь вогню шугонув із посоха. Чудовисько зникло — не померло і не втекло, а просто розтануло. Трясучись, я заглянула за ріг. Переді мною висіли на стіні залишки срібного дзеркала, колись майстерно відполірованого, а зараз закопченого начорно, з рваною діркою посередині. — Оце так, — сказала я жалісливо. Через кілька маршів висіло ще одне дзеркало, і те, що я в ньому побачила, несподівано мені сподобалося. Дівчинка, котра дивиться на мене із задзеркалля, була, звичайно, замурзана й розпатлана, з губами, обкиданими лихоманкою, з подряпиною на носі, але очі, налиті зеленим вогнем, вселяли повагу. Від одного такого погляду нормальна людина тікатиме, не озираючись. Навіть чудовисько сто разів подумає, перш ніж напасти. До того ж дуже переконливо виглядав посох: я тримала його недбало й водночас міцно, видно було відразу — це не іграшка і не бутафорія. Набалдашник палиці розгорявся то теплим зеленим, то похмурим червоним вогнем. От якби Оберон мене зараз побачив… Після цієї думки відразу щезло бажання милуватися собою. Зітхнувши, я рушила далі — треба було відшукати безпечну дорогу вгору.
Чорна від кіптяви, сякаючись і чхаючи, я вилізла на вершину обгорілої башти саме тоді, коли з-за лісу визирнуло сонечко. Я замружилася, змінюючи нічне бачення на денне. Розплющила очі й знову замружилася від яскравого світла навколо, від вітру, що забивав дихання, від сяйва сонячного диска, половина якого ще ховалася за горизонтом. Потерла запалені повіки. Глянула втретє. Клубочився туман над напівмертвим ліском, де ми блукали багато днів. Десь там сіра зла бабища. Стежить за нами чи втратила наш слід? Хоче нас занапастити чи взялася зараз за Оберона та його людей? Чи їй достатнього того, що в Королівстві — розкол? Ох, не вірю я: такі баби все доводять до кінця… Я зітхнула. Пора заборонити собі такі думки — опісля завжди хочеться лягти й померти. А помирати ніяк не можна — хто тоді відповідатиме за принца й Ельвіру? Обережно перенесла вагу тіла з однієї ноги на іншу (жодна сходинка тут не викликала великої довіри). Глянула на захід — туди, куди сонячне проміння ще ледве-ледве проникало. Теж ліс. Однак начебто здоровіший. Дуби? Сосни? Клятий туман… У кронах є просвіти і чималенькі. Поляни? Пологий схил… А що там далі? Там, за лісом? Туман розсіювався, мов натовп, сонячне проміння розштовхувало його, притискало до землі. Я примружилася вдивляючись. У мене міцнішало відчуття, що ризикований шлях на башту. Там щось є,
