Кришки не було. Були ґрати, зовсім негусті, і я пролізла крізь них майже без зусиль. Вибралась, лягла на підлогу й не встала б, навіть якби сам принц-деспот вирішив прогулятися поблизу. Ото б хтось простяг наді мною руку, сказав би «Оживи», передаючи мені частину своєї сили! Нікому. Взагалі нікому. Навкруги темрява, залізо, вороги й зрадники. І десь зовсім поруч — Соляна Безодня.
Я встала й пошкандибала коридором, сама не відаючи, куди йду, і нітрохи не переймаючись обережністю. Ось я визволилась із клітки. Вибралася з темниці. Ну і що? Із замку мені не вийти ні за що у світі. А що я їстиму? Що питиму? Ліпше вже відразу здатися. Приблизно так розмірковуючи, я йшла в повній темряві, поки коридор раптом не завернув, і я не побачила нішу в стіні. У ніші стояло чи то ліжко, чи то ослін, і на ньому хтось лежав. Спершу я хотіла пройти мимо, але потім усе-таки не втрималася й глянула. Він лежав на спині: блакитні очі дивляться прямо перед собою, руки складені на грудях. Між пальцями стирчить грубе дерев’яне руків’я. — Майстер-Генерал, — прошепотіла я. Цього разу він був не в білій сорочці й не в пурпурній. Золоті парчеві рукави вибивалися з-під чорного шкіряного жилета. Цей Майстер- Генерал виглядав багатшим за колишніх двох і акуратнішим — у нього навіть волосся було подекуди заплетене в кіски. Але теж мертвий. І теж з дірою в грудях. Може, він теж уміє оживати? — Майстре-Генерале, — сказала я пошепки. — Отямтеся. Мені самій так зле… Він не відповів. Та й якої відповіді чекати від захололого трупа?
Далі я рухалася, як сліпа. Взагалі не пам’ятаю, куди йшла. Змінювали один одного сходи, переходи, й коридори. Мабуть, я забрела в якусь зовсім заборонену частину замку — тут не було ні душі, нікого: ні сторожі, ні бранців. Вітер гуляв коридорами. Тут навіть пилюки не було. Потім я знайшла сходи й почала по них підійматися. Подумала: може, зрештою, я знайду хоча б вікно? Хоча б бійницю чи щілину, щоб можна було кинутися вниз? Пощастить — злечу, а не пощастить — то й розіб’юся? Сходи вивели мене до величезної зали, сповненої шерехами і ледве чутним поскрипуванням. Я затримала дихання: по гладкій кам’яній підлозі тисячами снували чорні жуки, огидні на вигляд. Шурхіт їхніх лап і надкрил відлунював від стін і стелі. Я злякалася, що мене знудить, і швиденько рушила назад. — Хто тут? Я підстрибнула. Виявляється, високо під стелею висіла ще одна клітка. Більша за мою і не кругла, а квадратна. У клітці сидів, тримаючись за пруття, довговолосий бородатий чоловік. Він не бачив у темряві. Намацував щось поряд із собою й водночас вдивлявся в морок трохи правіше від мене. В’язень! Мій побратим по нещастю! — Хто тут? — повторив він швидко і пошепки. — Відповідай! Я знаю, що ти тут! Йому нарешті вдалося відшукати кресало. Руки в нього тряслися, і він не відразу висік іскру. Нарешті з-під пальців блимнув вогник; жмурячись, як від яскравого сонця, в’язень запалив свічу й підніс над головою. Я стояла нерухомо, щоб мене розгледіли. — Хлопчику! — свічка задрижала в його руці. — Ти як? Звідки тут? — Я дівчинка. Він довго мовчав. — Я втекла із клітки. Майже такої, як ваша. — Уте… утекла? — Так, — я випрямила спину. — Я бачу в темряві й умію літати. Я маг дороги з королівства Оберона. — Я не чув про таке. — Ще б пак. Адже це за Печаткою. Я перевела подих. Вибовкати всі таємниці за півхвилини, та ще коли тебе не питають, — це вміти треба. Справжній подвиг розвідника. — Дивно, — промурмотів в’язень і опустив руку зі свічею. — Дива… Розкажи мені. Я стільки літ ні з ким не розмовляв… Мені здалося, що я теж не розмовляла ні з ким як мінімум років десять. Я готова була підійти ближче, але не йти ж просто по чорних жуках! — Це смужелиці, — сказав в’язень, наче ця новина мала мене заспокоїти. — Нічого! Я зціпила зуби, наблизилася навшпиньках й задерла голову. Людина із клітки дивилася на мене зверху вниз, підсвічуючи собі тоненьким язичком полум’я. Він сильно мружився. — Ти не могла б дотягтися до ось того колеса й опустити клітку нижче? Я простежила за його рукою. Дійсно, у кутку був механізм із колесом і важелями, від нього вів ланцюг до кільця на стелі. На другому кінці ланцюга висіла клітка. — Спробую, — сказала я, повністю впевнена в тому, що з моєю вагою і силою цю хитру машинерію не здолати. Я помилилася. Важіль піддався, колесо повернулося, й клітка піднялася ще на півметра вгору. — Не туди! В інший бік! Я знову крутнула важіль. Клітка трохи опустилася. Я смикнула щосили, колесо завертілося, шестірні застукали, клітка рухнула вниз. — Не так низько! Не до землі! Я зависла на важелі. Клітка сіпнулася й
