пригадати, як це в мене виходило — фонтан чистої теплої води… Посох тихо гуркав, як порожня водопровідна труба. По набалдашнику сповзли дві прозорі крапельки. Я злизнула їх шорстким язиком, але легше від цього не стало — навпаки. Я поставила посох на місце. Стягнувши чоботи, лягла на ліжко. Заплющити б очі — і прокинутися вдома. І нехай мама будить у школу… Навіть не скрипнувши, відчинилися двері. Увійшов Уйма. У нього була щасливе обличчя змовника, а в руках — глиняний глечик: — На кухні дістав. Пий. Я кинулася до людожера, ладна розцілувати його в колючі щоки. Ухопила глечик і перехилила в рот, не замислюючись. Це була вода. Просто вода, прохолодна й смачна. Я пила, обливаючись, постогнуючи, у мене навіть сльози від щастя виступили. От до чого доводить людину спрага! — Спасибі, Уй… Ноги раптом стали ватяними. Уйма підхопив мене, перш ніж я гепнулась на підлогу, але не втримала глечик. Загуркотіла, розколюючись, посудина, покотилися черепки. Руки мої повисли, наче батоги. Ноги волочилися по підлозі, коли Уйма миттю тяг мене до ліжка. Уклав на спину й відійшов. Я не могла повернути голову. Скосила очі й побачила, як людожер відчиняє двері, впускаючи в кімнату принца-деспота і лисуватого айболита-отруювача. Я замружилася. Це було все, що я могла в цей момент зробити. — Де ключ? — рвучко запитав принц-деспот. Уйма знову підійшов до мене. Я відчула його руки в кишенях моєї куртки. Ні поворухнутися, ні закричати мені не вдалося. — Ось він, пропуск за Печатку, — сказав принц-деспот, і його голос затремтів. Хтось наблизився до ліжка. Не Уйма. Я почула важкий подих. — Ви обіцяли мені мага, — голос блідого лікаря пролунав прямо над моїм обличчям, на щоку впала крапелька противної чужої слини. — Вона багато може й ще більше знає. — Нічого особливого вона не може, — зневажливо сказав Уйма. — Подивимося, — лікар посміхнувся. — Варта! — гаркнув принц- деспот. Загупали важкі кроки. — Узяти ось це й віднести в підземелля пана лікаря. Замкнути! Чужі грубі руки підняли мене за руки й за ноги і потягли, як мішок. Ледь-ледь розплющивши очі, я встигла побачити Уйму. Людожер посміхався.
Усе виявилося навіть гірше, ніж я могла собі уявити. Ніколи більше мені не вдасться побачити ні Оберона, ні маму. Ключ від Печатки в принца-деспота. Я сиджу в клітці, підвішеній на ланцюзі до стелі, навколо темрява й замшілі камені, немає ні посоха, ні надії, тільки страх: коли прийде цей блідий лікар? Чого він від мене хоче? Мене заштовхнули до клітки, наче ляльку, притулили до ґрат, щоб я не падала. І я сиділа, наче лялька, поки по руках і ногах не побігли вогненні мурашки. Зігнулися пальці, потеплішали губи, я змогла спершу підтягти до себе ноги, а потім устати на коліна й роззирнутися. Висока темна зала без вікон і без свічок. Якби не нічний зір — я б навіть рук своїх не побачила. Але ж ні принц-деспот, ні його лікар не знають, що я можу бачити в темряві. Я придивилася. Зал був порожній, тільки в дальньому кутку… Людина була одягнена в чорне, тому розгледіти його було нелегко. Він сидів на підлозі, розвівши руки в боки. Руки висіли на ланцюгах, величезні, якісь несправжні, ніби виліплені із глини. Завеликі руки для такої щуплої людини. Мені здалося, що він умер, і вже давно. Голова його й обличчя були прикриті клаптем тканини. — Агов! — прошепотіла я, лякаючись власного голосу. Луна застрибала між підлогою й стелею. Людина повільно підвела голову. — Максимі… — я поперхнулася. — Тебе теж піймали, — сказав він без нотки подиву. — Я так і знав. А де волосатий? — Він зрадник. — Я так і знав, — сумно повторив хлопчисько. — І мене схопили. Я заґавився. А де ключ? — У принца-деспота. — Я так і… Дурна ти, дурна! — раптом закричав він з образою. — Яка ж ти… Усе через тебе! Я нічого йому не відповіла. Сіла на підлогу клітки, спиною до Максиміліана. Мені раптом стало байдуже. — Тепер принц-деспот піде за Печатку зі своїм військом! Знаєш, що зробить він із твоїми приятелями? Із цим твоїм королем? Він їх на палю посадить! — Оберон його перетворить на жабу, — повідомила я не обертаючись. — Перш ніж він вимовить «Ох». — Так? Він захопить замок, уб’є чоловіків, а жінок і дітей візьме в полон. А хто чинитиме опір… — Оберон його намастить на бутерброд і згодує собакам. Чи ні: він перетворить його на мавпу й підвісить за ноги на ринковій площі, щоб усі люди… — Так? А принц-деспот його… — Дульки! Оберон сильніший за нього в сто тисяч разів! — Так? А чому ж твій Оберон сам сюди не прийшов, за принцами для своїх принцес? Чому? Від злості й безсилля мені хотілося качатися по підлозі клітки, гризти сталеве пруття і вити, наче гієна в пустелі. Я підхопилася на повен зріст (голова моя вперлася в переплетення пруття), затрусила ґрати й раптом зрозуміла, що клітка, підвішена на ланцюзі, ледь помітно гойдається. Р-раз! Тримаючись за пруття, я присіла й різко
