бовкнула? Але треба ж якось справи вирішувати, не можна ж постійно оглядатися на людожера, адже я відповідаю за успіх експедиції, а не він! — Яку саме допомогу? — зацікавився принц-деспот. Його фігурно-засмагле обличчя збивало мене з пантелику: мені весь час здавалося, що він у масці. — Нам потрібно відшукати ще чотирьох справжніх принців. Можливо, — я запнулася, — ви знаєте, де їх шукати? Наприклад, хтось із ваших родичів… Я замовкла з надією, що тепер він посміхнеться й скаже: «Ну звичайно! Принц-бранець, мій брат, зараз я його покличу!» Але принц-деспот мовчав, лише трішечки зморщивши бліде чоло. Кружечки засмаги навколо його очей здавалися темними окулярами. — Я чула про принца- саламандру, — сказала я нерішуче. — Так, — принц-деспот кивнув. — Але саламандра живе далеко звідси, і навряд чи він погодитися вирушити за Печатку. Адже наречені, як я розумію, чекають женихів за Печаткою? — Так, — я дещо розгубилася. — Але… розумієте, нам обов’язково потрібно знайти п’ятьох. Тільки тоді ми зможемо повернутися. Всі разом. — Як цікаво, — принц-деспот відкинувся на спинку крісла. — Всі разом, радісною веселою юрбою… А скажіть, будь ласка, якщо я погоджуся женитися відразу на п’ятьох принцесах — король Оберон погодиться? — Ні, — сказала я швидко. — За умовами обіця… тобто за законами нашого світу кожна принцеса повинна отримати окремого чоловіка. У примружених очах принца-деспота з’явився жаль. Я піймала себе на тому, що засмучена не менше: віддати б сестер-охоронниць деспотові, всіх одним махом! І їм наука, і в нас гора з плечей. — Що ж, — принц-деспот випрямився, і всі за столом галасливо засувалися, заскрипіли стільцями й задзвеніли посудом. — Спасибі, я дізнався все, що хотів. Агов! Пити! Двері відчинили, наче слуги, що стояли зовні, тільки й чекали цього сигналу. Внесли глечики на тарелях: перший поставили перед принцом-деспотом, і він зараз же перехилив його просто собі в горлянку. Другий дістався мені. Я затремтіла. Усередині в мене все лопало й тріщало від жирної й гострої їжі, в роті панувала пустеля, щедро всіяна кактусами. Я вхопила глечик — він був прохолодний, трохи запітнілий. Вино? Я так хочу пити, що напилася б навіть гасу. З горлечка слабо пахло фруктами. Якщо це й вино, то зовсім слабеньке. Майже компот. Я заплющила очі, обійняла глечик обома долонями, піднесла горлечко до рота… І цієї миті посох, що я притримувала коліньми й ліктем, сильно сіпнувся. Я завмерла. Небезпека? Не опускаючи глечика, я повела очима туди- сюди. Усі пили. По засмаглому підборіддю принца-деспота текли цівочки. У горлянках воїнів хлюпотіло, як у водопровідних трубах. Тільки Уйма не квапився пити — дивився на мене через увесь стіл круглими жовтими очиськами. Я обережно поставила глечик на стіл. Торкнулася посоха. По долоні побігли мурашки, нагору, до ліктя й потім до плеча. Небезпека. Питво отруєне. Блідий лікар, який сидів поруч із принцом-деспотом, кинув на мене погляд — один-єдиний, ніби ненароком. І знову перехилив свій глечик, засьорбав так голосно й смачно, що в мене губи потріскалися. Як же так? Принц-деспот не повірив мені. Принц-деспот тільки про людське око погодився, а насправді задумав свою гру. Тепер, коли я відмовилася труїтися — що він зробить? — Чому ж ви не п’єте? — запитав блідий лікар. — Не хочеться, — відповіла я, ледве повертаючи розпухлим сухим язиком. — Мені треба вийти. — Вас проведуть у покої, — сказав принц-деспот. Здалося мені чи ні, але в його очах промайнув інтерес. — Відпочивайте спокійно. Розділ п’ятнадцятій

Зрадники

 

 

— Час звідси вибиратися, — сказав Уйма. У кімнаті, де нас оселили, було вікно. І це дуже до речі — я вже скучила за сонячним світлом. Вікно, щоправда, скоріше скидалося на щілину в стіні, і через нього неможливо було розгледіти нічого, крім шматочка блакитного неба, але мені й цього спочатку вистачило. — Уймо, я хочу пити — просто вмираю. Кілька секунд людожер уважно мене розглядав. — Ключ не загубила? — запитав він нарешті. Я заперечливо хитнула головою. — Ну молодець, — Уйма підвівся. — Піду дістану водички. І тобі, й мені. Він вийшов, і я чула, як він переговорюється зі стражником у коридорі. Я обійшла кімнату. Біля однієї стіни, оздобленої білим черепашником, стояло низьке ліжко з горою матраців, майже як у принцеси на горошині. Біля протилежної стіни, сірої й сирої, було залізне крісло. На підлокітниках і передніх ніжках у нього іржавіли лещата з величезними рудими болтами. Веселеньке місце. Я сіла на край ліжка й відчула себе такою безпомічною, ніби мені п’ять років. Наче я заблукала в лісі. Правий був Оберон. Він завжди має рацію. І я завжди дурна, коли не слухаюся його. Вибратися із цього страшного замку, кинутися назад по дорозі, заповненій шибеницями, піднятися сходами у печеру, пройти через Печатку, ридма заревіти й зізнатися Оберону, що нічого не вдалося й все марно. Мені так зле, так хочеться пити… Покаятися й віддати Оберону посох. І повернутися у свій світ — тепер уже назавжди. Посох стояв у кутку. Я раптом пригадала, як ми з Максиміліаном милися, бризкалися й хуліганили. Я підхопилася, вхопила посох, спробувала

Добавить отзыв
ВСЕ ОТЗЫВЫ О КНИГЕ В ИЗБРАННОЕ

0

Вы можете отметить интересные вам фрагменты текста, которые будут доступны по уникальной ссылке в адресной строке браузера.

Отметить Добавить цитату