Води! Води! Нічого мені не хотілося настільки сильно, як стрибнути в річку й змити із себе хрустку кірку солі. Шкіру стягло, всі подряпини, садна й ранки пашіли вогнем, одяг перетворилася на сірий панцир, що дряпав шкіру. Максиміліан здавався ожилою цементною статуєю й пхикав уголос. Тільки Уйма зберігав цілковите самовладання, хоча обличчя його було роздерте від скроні до підборіддя й панцир стемнів від крові. Ми зупинилися в темному коридорі. Посох раз по раз здригався, обіцяючи небезпеку то тут, то там. Пахло димом, пилом і давно немитими тілами. — Басейн, — сказала я. — Ну хоч бочку з водою. Чи відро. Де взяти? Уйма покосував і нічого не відповів. — Якщо вас піймає нічна варта, — сказав Максиміліан, — до ранку шибениці перед замком будуть зайняті. — Чому це «вас»? — здивувався Уйма. — Точніше буде нас. Я якомога міцніше замружилась. Уявила собі воду. Багато води. Наш клас вишикувався уздовж крайки басейну, в Ритки новий купальник… Ні, не так. Треба згадати Оберона. Що зробив би в такій ситуації Оберон? Посох нагрівся під моїми руками. Я уявила, як входжу у ванну, повертаю кран… Посох сіпнувся. З набалдашника спершу тонким струменем, потім усе сильніше й сильніше забила вода. Дуже довго ми не робили нічого — просто стояли й дивилися на це чудо. З ледве чутним шипінням вода підіймалася до стелі, розсипалася грибом-фонтаном і дрібним дощем стукала по плитах. Текла по кам’яній підлозі, провалювалася вниз крізь ґрати водостоку й зникала з очей. Вона була тепла.
Навряд чи в цьому коридорі хтось колись обливався водою. Навряд чи хтось ганяв туди й сюди по мокрій підлозі, щоб оббризкати супротивника теплим фонтаном. Напівголі, у мокрих сорочках, ми з Максиміліаном поводилися, наче два малолітні дурники. Уйма спідлоба спостерігав за нами, але пустувати не заважав: чому б не показитися, вирвавшись із лабет лютої смерті? Це, звичайно, нерозумно, але гра з водою в підвалах принца-деспота подарувала мені прекрасні, щасливі хвилини. Доживу до старості — і то згадуватиму, слово честі. Ми впоралися, ми вирвалися, я повелася як справжній маг і заново повірила в себе. Чого мені боятися? Я все можу! Я можу літати. Я можу викликати вогонь і воду. Я можу лікувати рани… Згадавши про рану Уйми, я припинила пустощі. Перехопивши посох лівицею, підійшла до людожера й сухим «лікарським» голосом наказала сісти на підлогу. Згадала уроки Оберона — а заразом і шкільні схеми з будовою шкіри. Уйма здивовано стежив за моїми руками. Краї його рани затягнулися, залишивши багряний шрам. З ним я, як не намагалася, нічого не могла вдіяти. Людожерові, втім, на косметичні тонкощі було наплювати: на шрам більше, на шрам менше… — Добре, — з подивом сказав мій пацієнт, обмацуючи рубець. — Спасибі. Позаду підійшов Максиміліан. Він був мокрий і важко дихав. Дивився на мене якимсь новим поглядом, в якому з’явилася повага. Ми з Уймою врятували його від жахливої долі, нагадала я собі. І посміхнулася некроманту якнайщиріше. Той відповів обережною посмішкою. Розділ чотирнадцятий
Принц-деспот
Тепер я очолила експедицію. Ми пробиралися вперед, покладаючись тільки на мій посох. Небезпека праворуч! — обійдемо. Небезпека ліворуч! — обминемо. Небезпека прямо! — відступимо. Замок деспота не був схожий на інші ні зовні, ні зсередини. Нехай усе тут давно занехаяне і захаращене сміттям, але справжній вигляд цих коридорів і кімнат проявлявся то сям, то там. Ніби божевільний архітектор будував водночас і житло, й могилу та ніяк не міг вирішити, що ж йому все-таки потрібно — палац чи катівня. Усі приміщення ділилися на дві частини — в одній була висока стеля, в другій —
