кістяків? — знущаючись, запитав Уйма. — Пригадую, був у нас на островах один стари-гань, вправлявся… А як же прислуга з ходячих трупів? А як же… — Не можу! — Максиміліана трусило. — Якби ви знали… Що в нас трапляється… Ви б не сміялися! — Не глузуй з нього, — сказала я Уймі. Людожер узяв Максиміліана за комір чорної курточки: — Ти, поганцю, як хочеш, а я тебе не відпущу. Нам у склеп — і тобі туди ж. Нам через Соляну Безодню — і ти за компанію. Уперед! І він підштовхнув Максиміліана у двері, туди, де виднілися запилюжені сходи, що вели донизу.
Це була дуже багата, розкішна гробниця. І зовсім не страшна. Чесно кажучи, її можна було б прийняти за королівські покої з багатьма кімнатами, килимами й меблями, золотим і срібним посудом, картинами, гобеленами, зброєю й статуями — якби вона, ця чудова королівська квартира, не перебувала під землею на старому цвинтарі. — А де ж сам?.. — запитала я, коли ми проминули четверту кімнату, довгу й майже порожню, якщо не брати до уваги мармурового столика для шахів. — Де король? — запитав Уйма у Максиміліана. Той вертів головою й важко дихав. Я на секунду зупинилася подивитися на шахи. Фігурки були тонкої роботи, частина із кістки, решта — з незнайомого напівпрозорого матеріалу. Я сушила мізки, що ж це таке, поки не здогадалась обережно лизнути фігурку. Сіль! Уйма тим часом протяг Максиміліана через кімнату до напівзотлілої фіранки, якою було запнуто вихід. Повернувся до мене: — Агов! Не відставай! І відсунув фіранку. Незворушне обличчя його закам’яніло. — Це вони! — закричав Максиміліан. — Я знав… Вони його дістали!
Наступна кімната виявилася королівською опочивальнею. На мармуровому ложі мали спочивати століття за століттям і вовіки віків останки покійного Вирвиока. Однак доля вирішила по-іншому. Королівське ложе було порожнім. У кутку кімнати висів униз головою зотлілий труп — поли мантії звішувались на голову. Кістяні щиколотки були намертво перехоплені сталевими кайданами, ланцюг тягнувся нагору, в темряву. На підлозі валялася корона. Притиснувшись до Уйми з двох боків, ми з Максиміліаном одночасно відвели очі. — Ходімо звідси хутчіш, — тремтячим голосом сказав некромант. — Ходімо, — підтримала я. Розділ тринадцятий
Соляна безодня
Склеп невдачливого Вирвиока справді виявився прохідним. Просто під мармуровим королівським ложем був отвір, прикритий тьмяним щитом, — але коли я побачила цей «вентиляційний хід», мене охопив розпач. — Уймо, ти ж не пролізеш! — Головне, щоб голова пролізла, — повторив Уйма фразу, колись сказану Гарольдові. І, прив’язавши мотузку, якою був сплутаний Максиміліан, до закопченого кільця в стіні, неквапливо почав знімати лати.
