Кінець дня ми зустріли осторонь від дороги, у чахленькому гаєчку на вершині пагорба, звідки чудово проглядалися й дорога, і замок принца-деспота. Замок цей не був зведений людьми. Це стало зрозуміло з першого ж погляду. А найімовірніше, це взагалі був не замок, а щось інше. Ні стін, ні веж, ні віконець, ні бійниць. Ні прапорів, ні балконів, ні розвідного мосту. Суцільна сіра брила зморшкуватого каменю, а на місці воріт — дві колони, масивні й товсті, як ноги розгодованого слона. Між колонами — чорна діра, підсвічена червоними сполохами. До воріт вела дорога; обабіч неї, між шибеницями, тіснилися кособокі халупи й будочки. Чи то село, чи то базар. — Здобути це приступом неможливо, — сказав Максиміліан. Він уперше заговорив без насіннячка правди в животі. Ми з Уймою здивовано втупилися в обличчя некроманта. — Мій прадід розповідав, — Максиміліан мрійливо закотив очі, — що раніше тут було страшне місце. Просто жахливе. Це місце люди за багато верст обходили — боялися, і живі, й інші. З власної волі. А потім, коли Печатку поставили, тут довго було порожньо. Поки прапрадід принца-деспота, король Вирвиоко, не прийшов і не оселився. А ви йдіть, ідіть туди, всередину. Йдіть, — він солодко посміхнувся. — Щось ти розпатякався, — зло зазначив Уйма. — Давно своїх балабушок не жер? — А ти залиш при собі свої погрози, опудало. Ти коли на рудниках насос качатимеш, отоді пригадаєш свої погрози. Коли нагаєчка по плечах — хльоц-хльоц… Мені захотілося щосили вперіщити Максиміліана по білявій голові. Я ледве стрималася. А Уймі, холоднокровному людожерові, й за вухом не засвербіло: — Щодо «хльоц-хльоц» подивимося, подивимося. А от у гості до принца-деспота ти з нами підеш. Дорогу вказуватимеш. — Я не знаю дороги! — наїжачився хлопчисько. Уйма потягнувся за мішечком з насіннячком правди. — Я знаю тільки, де вхід, — швидко сказав Максиміліан. — Там старий цвинтар. Дуже старий. Просто зі склепу короля Вирвиоко тунель веде в Соляну Безодню. Звідти точно є вихід у замок. Але як іти — я не знаю. — Не знаєш? — фальшиво здивувався Уйма. — Ти ж некромант… Максиміліан заметеляв головою: — Тобі не зрозуміти, дикуне. Це Соляна Безодня, найстрашніша частина загробного царства! Тобто майже найстрашніша. Я туди не піду. — Але ж хтось там бував? — запитала я. — Хтось тобі розповів про цей хід? — Мій дід, — прошепотів Максиміліан. — Він бував… А я не піду. — Підеш, — посміхнувся Уйма. — Куди ти дінешся?
Уже сутеніло, коли нам нарешті пощастило — ми знайшли озеро, у якому було повно риби. Я ловила посохом, Уйма — голими руками. Між нами тривало мовчазне змагання, і вже до появи першої зіроньки на траві перед зв’язаним Максиміліаном валялася ціла купа свіжої, великої риби, що ароматно пахла. — Припахати б тебе луску обчищати, — сказав Уйма, дивлячись на хлопчиська зверху вниз. — Давай, — з єхидною посмішечкою погодився некромант. — Розмріявся, — у тон йому відповів Уйма. Казанка не було. Варити юшку в шоломі Уйма відмовився. Сам він їв рибу сирою, але для мене, зглянувшись, спік на вугіллі. Оце так смакота! Максиміліан спостерігав за нами голодними очами. — Кусатимешся? — запитала я його. — Угу, — відповів він злобливо. — Палець відкушу. — Ну й спатимеш голодним, — Уйма блиснув жовтими очиськами. Подумавши, я насадила шматок рибини на вербовий прутик. Простягнула Максиміліану. Той жадібно схопив ротом частування й, сопучи та обпікаючись, одразу ж проковтнув. — Дивись, — сказав Уйма. — Він тебе не пожаліє. Я промовчала.
