охнув, викрикнув людожерові в обличчя: — Руки! Пальці! Щоб ти здох! Розділ дванадцятий
Подорож із некромантом
Далі ми пішли втрьох. Попереду крокував Уйма, і Максиміліанові, якого людожер тяг на мотузці, доводилося майже бігти за ним. Я замикала процесію, теж рухаючись майже бігцем — добре, що Максиміліан цього не бачив. На шляху — то праворуч, то ліворуч — раз у раз виникали шибениці. Іноді порожні. Іноді на них хтось висів, і тоді я низько опускала голову й дивилася тільки собі під ноги. Незабаром я помітила, що й Максиміліан не дивиться на повішених. Тільки з’явиться з-за пагорбу зайнята тілом шибениця — хлопчисько потуплює очі й виглядає щось на дорозі, начебто шукає в пилюці голку. Опівдні, коли сонце піднялося високо, ми зробили привал на верхівці кряжистої скелі — щоб зусібіч було добре видно дорогу. Уйма порівно розділив зі мною залишки вчорашньої вечері. Максиміліану не дав нічого. Хлопчисько сидів на камені, дивився вдалечінь, наче ніщо навкруги його не цікавило й ніщо не стосувалося. — На, — я розкрила мішечок із зацукрованими фруктами. — Як я їстиму? — роздратовано запитав Максиміліан. Його руки були міцно зв’язані за спиною, і навіть пальці Уйма дбайливо обплутав кожен своєю мотузочкою. Я завагалася. — Відкрий рот. Я тобі до рота кластиму. Максиміліан посміхнувся так огидно, що я пошкодувала про свою доброту. — Не переймайся, — Уйма із хрускотом розкусив кістку. — Ми його насіннячком годуватимемо. Насіннячком правди. Посмішка на обличчі некроманта пожух-ла. Уйма витяг мішок з горошинками, зважив у руці: — Чимало. Нам вистачить.
— Ти некромант? — Так! — Максиміліан ледве не вдавився наступним зернятком. — Я знав, — проричав Уйма. — Я знав… Чого боїться принц-деспот? — Нічого він не боїться! — А що він любить? — Захоплювати чужі замки, міста, рудники та рабів, — в очах Максиміліана промайнула зловтіха. — Битися і перемагати! Ось що він любить! — А ще? Максиміліан мовчав. Одне зернятко вимагало відповіді тільки на одне питання, і хлопчисько уважно стежив за тим, щоб не бовкнути зайвого. Уйма незворушно всунув Максиміліану до рота наступне зернятко. — Як зробити так, щоб принц-деспот нас вислухав? — Продемонструйте йому силу, — Максиміліан поморщився. — Він поважає тільки силу. Уйма підкинув на долоні нову сіру горошинку. — Дайте пожерти, — раптом обурився Максиміліан. — У мене живіт здуває! — Немає жратви, — безпристрасно відгукнувся Уйма. — Не заробили ще. Хлопчисько стиснув губи. Уйма знову затис йому носа; я відвернулася. Щось мені підказувало, що Оберон не став би допитувати зв’язаного бранця за допомогою зерняток правди. Але ж він великий чарівник і великий король… І життя Оберона в моїх руках. Та ще в Уйминих волохатих лапищах; я зітхнула. — Як потрапити до замку принца, щоб нас не помітили? — вкрадливо запитав Уйма. — Через Соляну Безодню, — застогнав хлопчисько. — Агов, дайте мені хоча б чимось цю гидоту загризти! Я поклала йому до рота зацукроване яблуко. Максиміліан зажмурився від задоволення. Я дала йому ще одне. На п’ятому яблуці я втратила пильність, і він клацнув мене зубами за палець. До крові. Від несподіванки я скрикнула. Максиміліан посміхався, задоволений. На його щоках заграли ямочки.
