Максиміліана. Некромант устиг відбити мій удар, та так прицільно, що я ледве сама не зашкварилась. Тим часом клята тварюка знову дотяглася до Уйми і так його навернула, що людоїд упав і залишився лежати. У мене не було часу підводитися з колін. Страх за Уйму і злість на Максиміліана злилися в один гарячий клубок, піднялися з живота в груди й заюшили через ліву руку — через посох — у створене чаклунством чудовисько. Тварюка завмерла із занесеним кулаком, видала дивний звук, начебто присвиснула крізь зуби, і розпалася чорними ляпками диму. Піт заливав очі. Я відчула себе легендарним героєм, переможцем чудовиська. Мені захотілося сміятися й танцювати. Захотілося підійти до Уйми й, поблажливо всміхаючись, простягнути лежачому руку… У цей момент тріумфу мене вхопили ззаду за горло. Я знову гепнула навколішки. — Пусти! Гаде! Максиміліан хіхікнув за моєю спиною. У нього були тверді, як дріт, і дуже холодні пальці. Я спробувала скинути їх — легше було б позбутися кліща. Уйма лежав, наче мертвий, широко розкинувши ноги в шкіряних штанях. — Упустила ти своє щастя, дівчинко… Наступної миті некромант навалився мені на плечі, я врізалася обличчям в набалдашник посоха й ледь не осліпла від болю. Пальці на горлі ослабили хватку, зате чужа рука була тепер у моїй кишені. — Оце й усе, — наче крізь туман, я побачила восковий ключ на брудній та вузькій долоньці некроманта. — Що переказати твоїм друзям за Печаткою? Я потяглася до посоха, але Максиміліан наступив на нього чоботом: — От бачиш, як небезпечно грати в «чесні відповіді» з незнайомцями. Не бійся, я залишу тебе живою. Тут так цікаво навкруги, так багато дивного, ти познайомишся із принцом- деспотом і його наглядачами, з мандрівними катами, із гмуррами… Коли ти наступного разу розплющиш очі, я буду вже… Максиміліан не договорив. Усе ще посміхаючись, він раптом упав на мене, легкий, наче кажан, і безвладний, як городнє пугало. За спиною в нього стояв Уйма із закривавленим лицем. Я вперше почула, як людожер дихає.
— Ти все йому вибовкала? — Ми грали в «чесні відповіді», — я відвернулася. Після того як ми боролися пліч-о-пліч, рятували один одному життя й мало не загинули, Уйма міг би поводитися більш тактовно. На широченній долоні людожера лежав восковий відбиток — відбиток пальця Гарольда. — Віддай, — я простягнула руку. Уйма подивився із сумнівом. — Це дали мені, — я звела брови. — Гарольд дав мені. Я королівський маг, ясно? — Втратиш, — з жалем сказав Уйма. — Або віднімуть. Або розплавиться. На. Я піймала восковий відбиток і знову поклала в кишеню. Настрій був жахливий, боліла гуля на чолі, нило забите коліно. Попереду була дорога уздовж шибениць і зустріч із принцом-деспотом, ім’ям якого матері навколишніх поселень лякають неслухняних дітей. — Гроші, — задоволено сказав Уйма. Стоячи на колінах перед знетямленим Максиміліаном, він перебирав мішечки, підвішені до хлоп’ячого чорного пояса. — Облиш, — сказала я гидливо. Уймі і за вухом не засвербіло — вивертав мішечки один за одним. Максиміліан лежав, переможений і жалюгідний, під носом у нього запеклася цівка крові. Бліде обличчя здавалося паперовим, білі кисті, що визирали з-під чорних рукавів, — порцеляновими. Навіть довгі хижі нігті не здавалися тепер лиховісними — просто хлопчисько з нестриженими нігтями. Худий, тендітний пацан. А його здоровенний дядько вперіщив кулаком по потилиці… — фу ти, — Уйма висипав із чергового мішечка пригорщу дрібних кісток. — Гидота яка. — Що це? — Кістки кажана, для чаклунства. Слухай, Ліно, а дружок твій, часом, не некромант? — А що? У людожера заворушилися волосся в ніздрях. — Некромант? — Звідки я знаю, — збрехала я невідомо нащо. Уйма похитав головою: — Гарні в тебе друзі… — Уймо, ти розумієш, що кажеш?! Який він мені друг? Він мене ледь… Я запнулася. Уйма розкрив наступний мішечок, той був заповнений сірими, жовтими і зеленими горошинами. — Зернята правди! — Що? Захлинаючись, я розповіла Уймі все, що знала. Чим довше я розповідала, тим більше світлішало обличчя людожера. — Жритраву, — промовив він з явним задоволенням. — Не було матросів, то акула допомогла. У наступному мішку були дрібні зацукровані фрукти. Максиміліан тим часом зітхнув, його повіки опустилися нижче, у щілинці між білястими віями здригнулися очні яблука. — Уймо, він прийшов до тями. Дивно посміхаючись, людожер нахилився над Максиміліаном і двома волосатими пальцями затис йому носа. Хлопчисько від несподіванки широко розкрив рота, і Уйма вкинув туди жовте насіннячко правди — так спритно, що хлопець мимоволі його заковтнув. — А що тобі, хлопче, зв’язати треба, щоб ти не чаклував? Максиміліан широко розплющив очі. Минула секунда. З ненавистю дивлячись на Уйму, хлопчисько завертівся на траві, потягнувся руками до живота, скорчився,
