Але всі кажуть, що до принца-саламандри тільки на вогненній кулі можна добратися. Через гмуррів. — А де тут зупинка вогненних куль? — Зупинка? — Ну, станція. Пристань. Гніздо. — На захід за лісом, на високому пагорбі. Але спершу нам треба награбувати грошей. — Ми не грабіжники. Уйма не удостоїв мене відповіддю. Він ліг на спину, витягнувшись на повний зріст, і закинув руки за голову. Залізні пластинки панцира трохи розійшлися, наче лусочки, на його грудях. Напевно, це були дуже гарні обладунки. — Ми дарма йдемо до принца-деспота, — вирік Уйма лежачи. — Він уб’є тебе, а мене прилаштує крутити якесь колесо. На млині. Чи на копальні. — Він же переможений, — нагадала я. — Він зазнав поразки. У нього не залишилося війська. — Мій батько, Охра Кісткогриз, ніколи не йшов у похід, не залишивши вдома, у селі, запасний загін. Чому ти думаєш, що принц-деспот має бути дурніший за мого батька? Я мовчала. Мені нічого було відповісти. Уйма розлігся, відпочиваючи, розстеливши по траві широкі кольчужні рукави. — Навіщо тягати на собі цю вагу? — запитала я, ні до кого не звертаючись. — А мені подобається. У нас на островах такого немає. Вечоріло. Я страшенно втомилася. Нили ноги. Хилило на сон. Ми тільки добу за Печаткою, а здається — ніби рік. І нічого ще не зроблено. Треба вставати і йти, а сил немає. — Уймо, давай тут заночуємо. — З дороги б забратися, — людожер дивився небо, що стрімко темніло. — Невідомо, хто тут їздить… Наче у відповідь на його слова, звіддалік, там, звідки ми прийшли, почувся неголосний тупіт. — Ходімо! — я підхопилася. І звідки тільки сили взялися? Уйма залишився лежати: — Троє коней. Один візок. Піших з десяток, не більше. Нічого вони нам не зроблять, а от запитати — запитати в них можна. Я знову сіла й поклала посох на коліна. Подорожани з’явилися за півгодини. Коней справді було троє: один запряжений у віз. Двоє з поклажею, їх вели за вуздечку худі жінки у порваних плащах. Попереду виступав старий із сивою і кудлатою бородою, на голові його виблискувала дивна шапка. Тільки коли він підійшов ближче, я зрозуміла, що це корона! За коронованим ішли, похнюпивши голови, чоловіки й жінки різного віку, одна несла на руках дитину. Король? Принц?! — Здрастуйте, люди добрі, — сказав Уйма із добродушністю щирого людожера. — Куди прямуєте? І що везете? Він витягнув шию. Я подивилася на візок і заціпеніла: на дні його, вистеленому плащами, лежав, дивлячись у вечірнє піднебесся, Майстер-Генерал! Я закліпала віями; навіть у сутінках помилитися було неможливо, адже я бачила його і вчора, живим, і сьогодні, мертвим. Це був точно Майстер-Генерал, тільки сорочка на ньому була не біла, а синя, і з грудей стирчав не стилет, а відразу дві стріли. Я швидко відвела погляд. — Ідемо у своїх справах, — глухо відповів старий у короні. — Шукаємо справедливості. — Чи не в принца-деспота? — зачудувався Уйма. Люди похмуро переглянулися. — Настане час, — з погрозою мовила жінка, колись гарна, а тепер дуже кощава й бліда, — і Майстер розплющить очі. Тоді ми поквитаємося з деспотом і відвоюємо свій замок. Тоді ти не насміхатимешся над нами, чужинцю. І всі вони з надією подивилися на труп, а труп дивився в небо, ніяк не відповідаючи на їхнє мовчазне благання. Я труснула головою; коли вони встигли викрасти труп із замку? Переодягти? Замінити стилет на дві стріли? Коли вони все це встигли, а головне, навіщо? Уйма був здивований не менше за мене. — Учора він уже розплющував очі, — сказав він нерішуче. — Ще сьогодні вранці я бився під його орудою. Люди на дорозі разом загомоніли, звертаючись один до одного. У їхніх голосах були гіркота й злість. — Справедливість є, — крізь зуби повідомила Уймі колишня красуня. — І ми повстанемо. Це незабаром станеться! — Зачекайте, — втрутилася я непристойно тихим голосом. — Ми не знаємо, хто ви… Чи немає серед вас принців? Справжніх? Усі замовкли. І так на мене глянули, що мені захотілося сховатися за Уйму. — Наших принців, — глухо сказала жінка, — убили вороги багато років тому. Але ми ще поквитаємося! І, не витрачаючи більше слів, потягла за повід коня з поклажею. За ними рушив віз; витріщивши очі, я дивилася, як пропливає мимо проштрикнутий стрілами Майстер-Генерал. Накульгуючи, спотикаючись, утомлені люди йшли усе далі, поки, нарешті, не зникли. Ми з Уймою ще довго мовчали. — Може, це його брат-близнюк? — запитала я згодом. Людожер знизав броньованими плечима.
Уйма заснув першим. Дихав він, як завжди, безшумно, тому я довго не могла зрозуміти: спить чи прикидається? Він спав. З-за хмари виповз місяць і уп’явся в мене гіпнотизуючим поглядом. Я повернулася на бік, заплющила очі. Що зараз робить Оберон? Чи вважає він, хоч у глибині душі, що я не вперте мале дурне дівчисько, а вірний Королівству маг, який ризикує життям заради свого володаря? Що зараз робить Гарольд? Чи
