не сидить у в’язниці за обвинуваченням у державній зраді? Чи відбито атаку кочівників і чи врятовано місто? Уйма солодко облизнувся уві сні. Потягнувся — і знову заспокоївся. А ще дикуном називається. Ні аби повартувати вночі. А то наскочать вороги й візьмуть нас, теплесеньких… Над землею стелилася нічна вогкість. Я обхопила себе за плечі й перевернулася знову на спину. Замружилася, щоб не бачити місяць. Хто такий Майстер-Генерал? І чому він то оживає, то вмирає знову? Навіщо ті люди, яких ми зустріли, возять мертве тіло у візку? Яка дивна країна…
Я цілісіньку ніч спала уривками й прокинулася першою. Уйма дрихнув. На пластинах його панцира (а він спав, не знімаючи обладунків) виступила роса. У мене затекли руки, ноги, шия, навіть, здається, язик. Скривившись і потираючи боки, я піднялася на невеликий кряж, що нависав над дорогою. Порожньо. На півночі, у тумані, видніється ще одна шибениця — дороговказ, що веде до принца-деспота. Я зітхнула: хотілося прийняти душ. Чи хоча б умитися, бажано не росою. Осторонь від дороги я розгледіла зарості очерету. Озеро? Болітце? Підійти й глянути ближче? Уйма спав. Я спробувала витягти мішок із продуктами з-під його ліктя, але людожер не був простаком — розлігся так, щоб навіть уві сні захищати своє добро. Рука в нього й так була важенна, а кольчужний рукав зробив її просто непідйомною. Я здалася. Над крихітним озерцем кружляла мошкара. Розсовуючи посохом очерет, я пробиралася вперед; уже показалася вода, чиста, прозора до самого дна. Я ступила ще крок… Над моєю головою свиснула мотузка. Петля захлиснулася на посоху. Ривок — гладке дерево, обпалюючи долоні, рвонулося з рук, і хоч як я намагалася втримати його — впустила. З очеретів підвелися троє. Двоє дорослих (я мигцем бачила їх у замку) і Максиміліан. — Далеко зібралися, прибульці з-за Печатки? — хлопчисько посміхався на всі тридцять два. Один зі стражників, той, хто кидав ласо, перекинув йому мій посох. Максиміліан піймав. — Ого, — зважив посох у руці. — Путяща штука. Можна дах підперти, якщо раптом просяде. За моєю спиною в болотистих берегах була вода. Праворуч — один дорослий ворог. Ліворуч — другий. А просто переді мною — хлопчисько Максиміліан; роздумувати було ніколи. До нього п’ять кроків — чи два стрибки. Він скинув назустріч мені руки, зігнув, наче пазурі, пальці. Я відчула, як згущається довкола нього гнилий і тьмяний кокон заклинання, але не захотіла зупинятися. Чи не змогла. Зрозумівши, що не встигає із чаклунством, він спробував вивернутися, і це йому майже вдалося. Майже, тому що я все-таки встигла вхопитися за набалдашник свого посоха. Долю секунди ми тягли його в різні боки, як щенята велику кістку, потім я зрозуміла, що тут мені все одно не перемогти, і розтиснула пальці. Максиміліан не втримався на ногах і шльопнувся, ламаючи очерет, а я кинулася туди, де безсовісно спав мій захисник. Далеко втекти мені не вдалося. Зашморг затягнувся і потяг назад, як на гумці, я впала й покотилася по землі. Мотузка вп’ялася в лікті, і я завертілась, як черв’як на гачку, намагаючись звільнити руки. — Убий волосатого, — почула я голос Максиміліана. — Швидше, поки він спить! Я звивалась на траві. Максиміліан підійшов і спрямував на мене мій же посох: — Тихо. Якщо добре себе поводитимеш, ми не вб’ємо тебе, коли підемо за Печатку. Залишишся тут. Його очі сміялися. Я гірко пожалкувала про те, що не навчилась в Оберона вбивати ворогів поглядом. Було тихо. Дуже тихо і на землі, й на небі. Не чутно ні кроків, ні боротьби, ні передсмертного хрипіння. Тільки десь прокинулася й несміливо пискнула рання пташка. — Де ви там? — начальницьким тоном крикнув Максиміліан. З-за кущів вийшов Уйма. Крокував неквапливо, погойдуючи в руці хвилястий меч, як диригентську паличку. Максиміліан відкинув мій посох. Скинув руки, розчепірив зігнуті пальці з довгими нігтями, між його долонь застрибали іскри. Наступної миті в руках некроманта згустилась темрява, чорний клубок зіскочив на траву і раптом виріс мало не до неба (так принаймні мені з переляку здалося). З чорноти виліпилась істота, схожа на мавпу з руками- дубцями, якими потяглася до Уйми, а далі я вже не стала дивитися. Виплутатися з петлі! Мотузка була липкою, ніби товстелезна павутина. Мотузка здавалась живою істотою зі власною злобливою волею. Крекчучи, ричачи і постогнуючи, я таки зуміла скинути її. Мій посох лежав неподалік, а увага некроманта була прикута до поєдинку Уйми з невідомою тварюкою із димового клубка. Людожер кружляв, ухиляючись від ударів чорного чудовиська. Його меч проходив крізь морок, не завдаючи супротивникові шкоди. А противна Максиміліанова тварюка тільки здавалася неповороткою: рука-ціпок врізалася в Уймове плече, і мій людожер відлетів, як пушинка. Я дотягнулась до посоха, припіднялась на коліні й запустила блискавку в
