Я навіть не замислилася, отруєні ці яблука чи ні: взяла перше, що потрапило під руку, й всунула за щоку, як льодяник. Мені необхідно було знайти Уйму. Про те, що людожер міг запросто загинути в бою, страшно було й думати. — Максе, де вони всі? Де воїни? — Як ти мене назвала? — здивувався некромант. Я згадала Макса Овчиніна. Який він усе-таки чудовий, спокійний, зовсім безпечний хлопець. — Вибач, — сказала я Максиміліану. — У мене один знайомий є… А що, тебе Максом не можна називати? Він знизав плечима: — Ну, називай, якщо хочеш. А бенкетують унизу, в чертозі. — Я пішла, — сказала я рішуче. — Спасибі, Максе, ти мене розважив… Він посміхнувся безневинно й солоденько: — Тебе в чертог не пустять. Без мене — навіть на поріг. — А от перевіримо. — Перевіряй, — він узяв з коробки ще одне яблуко. — Успіхів. Ми стояли, притулившись до стіни широкого коридору, і повз нас туди-сюди бігали слуги. У застояному повітрі стояли запахи поту й часнику. На нас ніхто не звертав уваги; я сперлася на посох: — Прощавай. — Прощавай, — він розкусив яблуко з таким звуком, наче сплющився під молотом чийсь висохлий череп. — Я пішла. — Іди. Я повернулася до нього спиною й пішла коридором ліворуч. Дійшла до розвилки. Зупинилася й оглянулась. Максиміліан не рушав з місця — стояв, дивився мені вслід й їв зацукровані яблука. Рука моя потяглася до кишені. Воскової відбиток був на місці. Я завернула за ріг — і швидко переклала ключ із однієї кишені в іншу. Так, велика таємниця. Великий секрет. Треба швидше розшукати Уйму й утікати звідси, світ за очі, хоч би й у лапи до принца-деспота. Повз мене продріботів, важко посапуючи, слуга з каструлею на голові. Не роздумуючи, я пристроїлася позаду. Слуга тупотів, я бігла за ним. Спочатку намагалась рахувати повороти і сходи, але потім збилася. Чим нижче ми спускалися, тим захаращенішими ставали переходи. Валялися дерев’яні уламки із залишками різьблення, обгорілі ганчірки, хрумтіли під ногами глиняні й порцелянові черепки. На похилому триногому столі хтось лежав. Я мигцем на нього глянула — і зупинилася, ніби налетівши на стіну. Це був Майстер-Генерал! Він лежав на спині, розкинувши руки, блакитні очі оскляніло дивилися в стелю. Та сама мереживна сорочка зашкарубла від крові, а з грудей стирчав той самий стилет — мені здалося навіть, що я впізнаю руків’я. Який жах. Він допоміг їм виграти битву, відстояти замок, вижив у бою… А вони, віддячуючи, зарізали його й кинули валятися тут, серед мотлоху й сміття. Самі ж бенкетують у чертозі. Мені спротивився і весь цей замок, і його захисники. Захотілося швидше піти, а головне — страшенно захотілося додому. Я повернулася… Незнайомий воїн стояв у дверях, майже впираючись маківкою в низьку стелю. Вирушаючи на переможний бенкет, він не зняв обладунків — на грудях його поблискували, вигадливо переплітаючись, сталеві пластини. Широкі плечі, прикриті масивними надплічниками, повністю загороджували прохід. В опущеній руці воїн тримав шолом з пом’ятим пір’ям, а під пахвою в нього стирчав тьмяний хвилястий меч. Він мовчав і дивився на мене, наче чекав відповіді. Я відступила. Підняла посох. Залізна людина не здивувалася й, звичайно, не злякалась. Його жовті очі, круглі, як у сови, кліпнули — і знову нерухомо вп’ялися мені в обличчя. — Ти хто? — майже вигукнула я. — Дід Пихто, — повідомив воїн. У нього була дивна манера говорити не на видиху, а на вдиху, і від цього голос виходив моторошний, свистячий. Цієї миті я його впізнала — і від подиву ледь не випустила посох. — Уйма?! Дзвякнувши кольчугою, він підійшов ближче. Я придивлялася до нього, забувши, де перебуваю. Він поголився. Борода, у якій раніше тонуло його лице, валялася тепер на підлозі якоїсь цирюльні… Хоча про що це я? Гострий ніж і уламок дзеркала, оце вам і вся перукарня. Під бородою виявилася незнайома людина: біле, навіть синювате обличчя з товстим шрамом на вилиці, із запалими щоками й круглими рожевими губами. З ніздрів гачкуватого носа, як і раніше, визирали короткі волосинки, і два пишні кущі росли з вух жалюгідними спогадами про колишню людожерську красу. — Ого, — промурмотіла я. — Де ти взяв обладунки? — Здобув у бою, — колишній людожер недбало труснув шоломом. — Треба йти. Я тут усе вже вивідав. — Це я тут усе вже вивідала! — Ми тут усе вивідали, — примирливо сказав Уйма. — Ходімо. Він відсунувся, звільняючи прохід, з-за спини в нього вискочив слуга із тарелем, заповненим розпеченим вугіллям. Я відхитнулася, забувши про триногий стіл. Хрясь! — ще одна ніжка підломилася, стільниця нахилилась, наче кузов самоскида, і мертве тіло зі стилетом у грудях сповзло на підлогу, залишаючи за собою червону доріжку. Слуга навіть не повернув голови — помчав у справах. Я підійшла ближче до Уйми. Пересилила бажання вхопитися за товсту руку в кольчужному рукаві: — Хто його вбив, ти не знаєш? — Ніхто його не вбивав, — Уйма розглядав мерця, що лежав тепер на боці. — Він у них завжди так — полежить-полежить і встане. Якщо ворог біля воріт. Коли є в ньому велика потреба, як учора. — Ходімо звідси, — сказала я, помовчавши. — Ти вечеряла? Ще півгодини тому я була готова проковтнути слона. Зараз у мене начисто зник апетит. — Ходімо, Уймо, будь ласка… Він знизав плечима.
