Максиміліан знову відхилився, але його гладенький смерч зник, а прапори на стіні спалахнули, ніби на них хлюпнули бензином. Ми із хлопчиськом кружляли по кімнаті, не зводячи один з одного очей, вибираючи час для атаки й не дозволяючи вдарити іншому. Вогонь розповзався все ширше. Дим ліз у горло й виїдав очі. Час було давати драла, але я не знала, де вихід. — Здаєшся? — запитав Максиміліан. — Давай по-хорошому? — запропонувала я, стискаючи посох мокрими долонями. — По-хорошому я не вмію, — він з жалем оглянув палаючі прапори. — Скільки ти тут напсувала… Вогонь, умри. Він підніс руку. По кімнаті пройшов вітер, я похитнулася й мало не впала. Вогонь зник усюди й одразу, і навіть обгорілі краї прапорів більше не диміли. — Ну, ти дещо вмієш, — сказала я по паузі, намагаючись, щоб голос звучав поблажливо. — Зате ти не вмієш нічого, — сказав хлопчисько. — Послухай, — тепер я боялася, якщо чесно, з ним сваритись. — Чому ти відразу починаєш битися? Якщо тобі треба пройти за Печатку, то так і скажи. Адже ми можемо домовитися, правда? Ти мені допоможеш тут, я тобі допоможу там… — Так-так, — сказав він, скалячи зуби. — Ти із мною по-доброму, я з тобою по- доброму… — От-от, — я розуміла, що він насміхається, але намагалася залишатися спокійною. — Не вдасться, — Максиміліан дивився мені в очі своїми чорними очиськами, і від цього погляду я почувалася мокрим канатом, що намотують на посох. — Я некромант, дівчинко. І батяня мій був некромант. І дід. І прадід. І ще сто поколінь некромантів. Серед напівтемної задимленої кімнати я розглядала його, наче вперше побачила. І тут під стінами замку переможно завила сурма. Розділ десятий
Нові новини
Мовчки, не дивлячись один на одного, ми зібрали з підлоги насіннячко правди. У всякому разі те, на яке ще ніхто не наступив. — Поки що мені від тебе одні збитки, — сказав хлопчисько. — Буде й прибуток, — пообіцяла я без особливого бажання. — Якщо ти нам допоможеш. — Я нікому не допомагаю просто так. Хочеш мене запитувати — сама ковтай насіннячко. — Ти мене вже про все розпитав. — Не про все. У мене повно питань. Будеш ще грати? — Там бій скінчився, — нагадала я. — Відомо, чим усе скінчилося. Принц-деспот занапастив тут половину своїх і пішов. — Мене шукають. — Нехай шукають. Тут ніколи не знайдуть. — Послухай, — я глибоко зітхнула. — Мені потрібно зробити одну важливу, важку справу. Він цього залежить… дуже багато чого. — Наприклад? — Наприклад, життя однієї гарної людини. Максиміліан присвиснув: — По-твоєму, це називається «багато чого»? — Так, — я намагалася не втрачати терпіння. — Для мене це дуже важливо. І потім, знаєш, по той бік Печатки люди звикли дорожити життям. Максиміліан кліпнув. — Твої предки-некроманти, — обережно почала я, — з тих, хто ходив сюди? З того світу в цей? Коли Печатки ще не було, коли тут було царство мертвих? — Хочеш безкоштовну відповідь? — Хочу. — Не отримаєш, — Максиміліан облизав тонкі висохлі губи. — Або ти граєш, або ні. — Чому ти не хочеш допомогти мені? Просто порадою? Підказати? — Бо не хочу, — він посміхнувся, і на його щоках знову з’явилися ямочки. — Між іншим, мої предки так допитували бранців — вони їм насіннячко правди засовували до рота насильно. І запитували. А ті відповідали. А я з тобою чесно граю. Хоча міг би просто прикінчити. — Ну спробуй, — я знову розлютилася. — Потім, — загадково пообіцяв Максиміліан. Простягнув руку, взяв зі столу зелене насіннячко. Я, зітхнувши, зробила те саме. — Раз… два… три! Першій запитувати випало мені. — Як мені зустрітися із принцом-деспотом? — Його замок на півночі, туди веде широкий вторований шлях. Уздовж нього стоять шибениці. Принц- деспот зустрічається із чужими тільки для того, щоб вирішити — стратити їх чи залишити в рабстві. Цей наречений для Філумени, подумала я між іншим. — Скажи, — очі Максиміліана блиснули. — Який із себе твій ключ? Ну звичайно. Чи ж міг він запитати щось іще? — Це відбиток на воску, — сказала я, не чекаючи, поки прихопить живіт. — Відбиток пальця людини, що замкнула Печатку по той бік. — Ух ти, — Максиміліан, здається, зачудувався. — А за старих часів пальці просто відрубували й давали тим, хто йшов. У мого прапрадіда на кінець життя один палець залишився… Вказівний на правиці. Настав час запитувати, як звідси вийти, подумала я. — Граємо? — запитав Максиміліан. — Ще? — Ще. Ми мовчки ковтнули ще по горошині. Запитувати першим випало некроманту. — Де ти зберігаєш ключ-відбиток? — У кишені, — простогнала я. — У правій чи лівій? — Це вже наступне питання… Як знайти принца-бранця? — Не знаю, — він задоволено посміхався. — І це чистісінька правда. Просто не знаю, і все. Я мало не завила вголос. Тепер він запитає, у якій кишені в мене ключ, а я… я запитаю, як вийти звідси. І вийде, що він мене обдер як липку, довідався про все до грамечка, а я знаю тільки те, що принц-деспот убиває гостей. Якщо не перетворює на рабів, звичайно. Оце так цінна інформація. Щоправда, є ще й принц-
