черевики, що вправно переступали з одної скоби на іншу. Скоби були далеко одна від одної, з розрахунку на дорослу людину, і виявились такими брудними, що страшно було доторкнутися. Звідусіль летіла сажа. Коли ми нарешті вибрались із труби на дах, я безкінечно чхала, кашляла і була така ж замурзана, як і мій супутник. Із-за рваних хмар виглянуло сонце. Я озирнулася, і в мене захопило подих: ми сиділи на даху башточки, яка височіла над усім іншим, як бліда поганка над сімейством псевдоопеньків. Віддалік диміли руїни сусіднього замку, а наш власний проглядався як на долоні. Просто над нами метушились люди на зубчатій стіні — підносили каміння, заряджали ним катапульти і вистрілювали, не прицілюючись, аж повітря посвистувало. Завмираючи від страху, я підібралась до самого краю даху (намагаючись не забувати про хлопчика — хтозна, що спаде йому на думку!). Звідти стало видно ворогів — велике строкате військо у цей момент саме відступало від стін. Ворогам наступали на п’яти захисники замку, і коли я їх розгледіла, то ледь з даху не звалилася! Із флангів билися звичайні люди: хто в обладунках, хто без, а Уйма (я і його змогла розгледіти) — був узагалі голий до пояса. Але в центрі, у передніх рядах, стояли великоголові, у півтора людського зросту, чудовиська! — Що це? — Ляльки, — зневажливо сказав мій супутник. — Бойові іграшки Майстра. Безнадійна справа, замок не взяти. Принц-деспот може просто зараз розвертатися й іти. — Хто? — Принц-деспот, — хлопчисько стрельнув на мене чорними очима. — Тільки прибульці з-за Печатки можуть бути такими незнайками. Він помовчав і додав зарозуміло: — Особливо, якщо це дівчиська. Ось як. А я-то думала, що в чоловічому одязі схожа на хлопчиська. — Хто тобі сказав, що я з-за Печатки? — я зробила вигляд, що не помітила глузування. — Сам здогадався. Я теж маг. І розумніший за тебе. — Хвалився б менше, — сказала я, відповзаючи від краю даху і ближче підтягуючи до себе посох. Хлопчисько примружився: — Хочеш, зіграємо в цікаву гру? — Не хочу. Мені зараз не до ігор. — Це особлива гра. Називається «питання-відповідь». Адже ти хочеш мене розпитати? Він втрапив у яблучко. — От- от, — він глянув на обрій, прикривши очі долонею, потім знову на мене. — Я теж дещо хочу знати. Чесна відповідь в обмін на іншу чесну відповідь. Годиться? Вороги, які атакували замок, відступали. Чудовиська, справді схожі на невміло зшитих ляльок, у якийсь момент завмерли, як за командою, одночасно повернули назад. — Як вони… вони живі чи мертві? Це Майстер-Генерал ними командує? Він косо посміхнувся: — Як багато запитань… І всі безкоштовно. — Шкода тобі відповісти? — Не шкода. Гратимемо? — А якщо ти збрешеш? — Є засіб, — хлопчисько посерйознішав. — Щоб і мені не брехати, і тобі не брехати. Ну? Давай?
Лізти назад у трубу мені, на щастя, не довелося. Хлопчисько знав тут усі входи й виходи — вузенькими сходами (Уймі б не протиснутися) новий знайомий привів мене в маленьку круглу кімнату, де й підлога, і стіни були обвішані й вистелені старими-старими полотнищами. Вузькі двері, тільки-но зачинившись, сховалися під парчевими й оксамитовими, кольоровими й чорними тканинами. Крізь високе віконце ледве проникало сонячне світло. Я придивилася: на обгорілих, продірявлених, порваних ганчірках подекуди збереглася золота й срібна вишивка. Орли в польоті, коні на скаку, схрещені мечі… — Це прапори? — Це питання? — Ні, — не чекаючи запрошення, я сіла на низьку табуретку. — Це я так. Сама із собою розмовляю. Хлопчисько знову посміхнувся. При тому, що він поводився просто по- свинськи, і від його погляду в мене мурашки бігли по шкірі, проглядалося в ньому щось симпатичне. Може, тому, що в цей момент у мене з’явилася надія? — Ну от, — хлопчисько відчинив дверцята в стіні, витяг щось, моментально зачинив, і я так і не зрозуміла, як його схованка працює. — У мене тут трошки залишилося. І він висипав на дерев’яний темний стіл жменю крупинок. Чи то горошин, чи то цукерок — жовтих, зелених й сірих. — Це насіннячко правди. Ти береш одне і я одне. Ковтаємо на рахунок «три». Я насторожилася: — Ти навіть не сказав, що це таке! — Я сказав — це насіннячко правди. Я ковтаю — ну й ти ковтаєш. Усе чесно. У ньому було щось заворожливе. У мене ніколи, навіть у дитинстві, не було бажання тягти до рота всяку погань. А тут я, як загіпнотизована, піднесла до губ жовту крупинку. Він теж узяв жовту: — На рахунок «три». Я раптом подумала: що, якщо я проковтну, а він ні? Якщо це отрута, і він задумав обдурити мене? — Давай поміняємося, — сказала я рішуче. — Давай свою. — Обережна, — він блиснув білими зубами. — Вони однакові. Але — як хочеш. Ми помінялися горошинами. — Раз, — дуже серйозно сказав хлопчисько, — два… Три! Я все-таки дочекалася, поки він проковтне, і тоді тільки — так уже й буде! — проковтнула й свою горошину. Хоча безпечніше, напевно, було б сховати її за щокою. — Ти хотіла змахлювати, — сказав хлопчисько. — Ні. Просто… — Досить. Тепер вирішуємо, хто перший запитує.
