Уйма піймав мене, як і обіцяв. Руки в людожера виявилися тверді, наче трамвайні рейки. Я поспішила вивільнитися, устала на ноги, які досі тремтіли, і зробила вигляд, ніби анітрішечки не хвилююся. Там, звідки я щойно звалилася, швидко затягувалася діра в стіні. Начебто випаровувалася веселкова ляпка. — Отут вони й падали, — просвистів Уйма, втягуючи в себе щільне сире повітря. — Помер — гуп — і тут. Я обіперлася на посох — для впевненості — й оглянулася. Загробне царство й виглядало відповідно — чорна печера з низько навислими зводами. Тепер, коли «вхід» закрився, ми з Уймою опинилися в тупику: дедалі вище й вище тяглася нерівна, чорна, ніби облита мазутом, стіна. — А ось так вони підіймалися, — Уйма торкнувся до залізної скоби, вбитої в стіну. Трохи вище була ще одна скоба. І ще одна. — Некроманти, — Уйма ворухнув ніздрями. — Бач, драбинку собі прибили, жритраву, — у його голосі було несхвалення. — Що? Уйма скосив до мене жовті очиська: — Ключ загубила? Я злякано вхопила себе за кишеню. Відбиток пальця Гарольда був на місці. — Ну то пішли, — запропонував людожер. Мені не сподобалося, що він командує. Не вистачало ще, щоб він переплутав, хто тут кому підпорядковується! Я зважила посох у руці. — Ти що, раніше тут бував? — Ні. — То куди ми підемо? — Туди, — Уйма вказав пальцем. — А що, ще є куди? Я повертіла головою. Клятий людожер мав рацію: з тупика вів тільки один шлях. Не чекаючи моєї згоди, Уйма повернувся й пішов уперед, як завжди легко й безшумно. Мені довелося майже бігти, щоб устигнути за його неквапливим кроком; мигцем роздивляючись навсібіч, я вперше зраділа, що Гарольд нав’язав мені в супутники людожера. Якби я опинилась у цьому місці сама… Ні, я не злякалася б, нізащо… Але як було б неприємно! Повіяло вітерцем. Уйма зупинився. Я наздогнала його, стала поруч, намагаючись дихати якомога спокійніше й тихіше. — Отут вони йшли, — сказав Уйма. Перед нами був глибокий рів завширшки як невелика вулиця. Через рів було перекинуто мідну трубу — у всякому разі, мені подумалося, що то має бути мідь. Ніколи в житті не бачила такого музичного інструмента — він був схожий на розпрямлений і витягнутий у струну саксофон колосальних розмірів. Ліворуч від труби рів був неглибокий, можна було розглянути купи мотлоху на кам’янистому дні. Праворуч зяяла чорна порожнеча. Уйма зіштовхнув туди камінчик носаком чобота — звуку падіння ми так і не дочекалися. — Отут вони йшли, — повторив Уйма — Хто, приміром, дурень — падає ліворуч. А хто, скажімо, боягуз — праворуч… — Боягуз? — Приміром, жритраву. А хто хороший — переходить на той бік. — По-твоєму, якщо не дурень і не боягуз, то вже хороший? Уйма вп’явся у мене поглядом з незрозумілим виразом обличчя. Я зніяковіла. — Ну, а ми куди звалимося? — запитала грубим, як після застуди, голосом. — Ми хороші, — заперечив Уйма. — До того ж, ми живі. Навіщо нам іти через цю трубу? Там перелаз є… Я простежила за його поглядом. Ліворуч, трохи осторонь, рів був завалений кам’яними брилами, і по їхніх гребенях можна було перебратися на той бік. Уймі було просто — він переступав з каменя на камінь. Мені заважав посох, і, якщо чесно, ноги виявилися короткуватими. В одному місці я не втрималася й сповзла по слизькому камені майже на саме дно. Людожер, на мій жах, не став одразу мене витягати. Він, навпаки, зістрибнув, перелетів через мою голову й приземлився на дні — беззвучно. Присів. Торкнувся до чорного каменя. — Тут був вогонь, — у голосі його звучало задоволення. Звук відбивався від низької стелі, від скель і від стін рову; здавалося, сама печера говорить багатьма свистячими голосами. — Для дурнів, значить. — По-твоєму, дурні гірші за інших? — запитала я сумно. — Ні, — Уйма почухав бородищу. — Там, з іншого боку, взагалі незрозуміло що. Дірка. Порожнеча. Для боягузів, значить, довго летіти. — Отже, боягузи найгірші? Уйма подивився на мене з підозрою. Хотів відповісти, але щось привернуло його увагу. Він нахилився й витяг з кам’яного кришива тьмяний хвилястий меч із рештками руки, що в нього вчепилась. Струсив кості разом зі старим рукавом. Із задоволенням примірився до меча, змахнув і так, і сяк — аж повітря засвистіло. — Це що, теж залишилося від мертвих? — у мене занило під серцем. — Це вже потім, коли живі тут ходили, — сказав Уйма з задоволенням. — До Печатки йшли. Хотіли, значить, назад вибратися, некроманти, жритраву. Я спробувала вилетіти на уламок скелі. Нічого не вдавалося. — Уймо, ми що, так і будемо в ямі сидіти? — Не будемо. Він подав мені волосату ручищу, і я вчепилася в неї майже з полегшенням. — Важко бути мертвим, — бурмотів Уйма, допомагаючи мені вибратися на протилежний край рову. — І без того важко, а тут ще некроманти. Попався б мені хоч один… — Звідки ти знаєш, хто такі некроманти? — Звідки? А в нас на островах вони тисячу років гніздилися, і от лихо — їх жерти незручно. — Отруйні? — Не те щоб. Непристойно їх жерти. Один раз некроманта з’їсиш — потім усе життя тицяти пальцями будуть. Я заглянула у волосате Уймине обличчя. Через бороду й не зрозуміти, каже він правду чи знущається.
