Ще приблизно через півгодини ми вибралися на вузький кам’яний карниз. Печера залишилася позаду — над нами було чорне небо без місяця й зірок. Вітер смердів димом. Попереду простяглася, здається, рівнина — я побачила багато вогнів, що стікаються до одного великого пожарища. Я подивилася нічним зором. Так і є — в центрі рівнини горіли руїни, їх зусібіч атакували чи то люди, чи то примари — здалеку не розбереш. — Життя триває, — задумливо сказав Уйма, і я знову не зрозуміла, чи не сміється він наді мною. Неподалік від нас стояв ще один замок — майже цілий, з вигляду неприступний, закутаний у стіни й бастіони, як дитина в пелюшки. У вікні вежі мигнув вогник; я придивилася. Ні, не здалося, ось знову мигнув. Я поводила посохом, як антеною, намагаючись уловити, звідки віє небезпекою. Від палаючих руїн небезпекою несло за версту. Але й темний замок зовсім не вселяв довіри. Під нами була стрімка круча. Щоб спуститися тут, треба бути дипломованим скелелазом з повним набором спорядження. — Це шлях для хороших, — Уйма читав мої думки. — Має відшукатися драбинка. Я хмикнула. — Там, — Уйма вказав уздовж карнизу. — Пошукай. І як тільки я завернула за ріг — драбинка й знайшлася. Вона була складена з мармуру і вкрита залишками килима! Я подумала: а може, я несправедливо скривдила Гарольда? Може, Уйма справді вартий десятьох? — Спускаємося, — сказала я начальницьким голосом. Нехай людожер не забуває, хто тут головний.
Якби вам довелося шукати принців у зовсім незнайомій країні — куди б ви для початку вирушили? Думаю, у замок. Де замок — там, можливо, принци. Або хоча б хтось, хто знає, де цих принців шукати. На той час як ми з Уймою постукали у ворота, я вже ледве трималася на ногах. Я вмирала від утоми, мені хотілося пити, їсти, а найбільше — прокинутися у своєму ліжку й зітхнути з полегшенням. І кого ж винуватити? Нікого — сама пішла, сама напросилася. Не послухала Оберона (а могла ж пригадати, чим така неслухняність зазвичай закінчується). Може, ще не пізно повернутися в печеру, дійти до Печатки й утекти із цього незатишного світу? — Ключ втратила? — запитав Уйма. Хвилястий меч він взяв із собою й, наче величезний градусник, тримав тепер під пахвою. Я так утомилася, що навіть не здригнулася. Восковий відбиток Гарольдового пальця лежав у кишені, я й без Уйми перевіряла його щосекунди. — Ти не нагрій його. А то розмажеться, і все. «Повчи ще мене», — подумала я зло. Заважав плащ. Заважали чоботи. Навіть посох здавався занадто великим і важким. Я опиралася на нього, як старець на ключку. І володар людожерів з мене, якщо чесно, не вийшов. Усього кілька годин ми провели за Відьминою Печаткою, але Уйма вже повністю утвердив своє верховенство — за правом сильнішого. Більше того: якби він захотів зжерти мене просто тут і негайно, я б напевне навіть не здивувалася. — Зараз, — сказав Уйма, ледве помітно посміхаючись у бороду, — нас зустрінуть, як дорогих гостей. Нагодують м’ясом. Напоять. І вкладуть спати. Він знущався. Він знущався наді мною майже завжди, коли розмовляв зі мною. — Це ж ти захотів іти в замок, — сказала я, хоча це було неправдою. Ми обоє хотіли туди йти. Бо куди ж іще? Уйма зі свистом втяг у себе повітря — засміявся. Цієї миті у воротах відчинилося віконечко. — Хто там? — у голосі не було ні радості, ні гостинності. — Друзі, — відгукнувся Уйма, перш ніж я встигла відкрити рот. — Чекайте… Віконечко зачинилося. — Чому «друзі»? — запитала я пошепки. — Тому що або друзі, або вороги. Він би тебе киплячим маслом зі стіни — і жритраву. Я позадкувала від воріт. Задерла голову. Просто над нами справді нависав глиняний розтруб. — Давай відійдемо. — Якщо друзі, — резонно заперечив людожер, — то стій і чекай. — А якщо тут немає принців? — То немає. — А якщо… — А якщо око відвалиться й у кишки провалиться? Ти ось що, магу дороги. Нікому не кажи, звідки ми. І про ключ мовчи. У цей момент
