зі стогоном повалилася на дерев’яний стілець. — Замотуй посох, — Уйма заглянув у казан, що висів на тринозі поруч зі згаслим вогнищем. — Кашу будеш? — Пити хочу. — Вино будеш? — Ні. Уйма фиркнув: — Тоді водичка. Я згадала морс, яким мене пригощав Оберон. — Навіщо ми сюди прийшли, якщо тут немає принців? — На, — Уйма поставив переді мною тарілку каші й чашку з водою. — Скажеш Гарольду — Уйма піклувався. Якщо я ще хоч колись побачу Гарольда… Що йому скаже Оберон? Як він пояснить Оберону? Що там у них зараз відбувається? — Зараз я піду битися, — Уйма розглядав свій меч. — Ти сиди тут. Хтось запитає — скажи, я звелів сидіти й нікуди не витикатися. — Навіщо ти будеш битися? З ким? Проти кого? — Потім довідаюся, — волосся й борода У йми стояли сторчма, вся його голова нагадувала коричневе сонце, намальоване похмурим дитсадківцем. Він усією душею радів майбутній битві невідомо кого невідомо з ким і збирався взяти в ній якнайдієвішу участь. Фу, природжений убивця; мені й без того було сумно, а тепер узагалі туга здолала. — Не бійся, магу дороги, — у бороді людожера мелькнули вискалені зуби. — Знайдемо принців… Е-ех! Жритраву! І, помахуючи мечем, він зник, залишивши мене саму в порожній кухні, що просмерділась жиром. Розділ дев’ятий
Максиміліан
Не знаю, скільки я спала. Просто впала на дерев’яну лаву й так, не знімаючи чобіт, відключилася, наче електрична іграшка. Міг приходити хто попало, відбирати посох, красти восковий ключ, різати мене чи їсти живцем — я б і бровою не повела. А коли прокинулася — за вузенькими віконцями вже був день, віддалік щось гуркотіло, і стіни замка трусилися. Бій! Я намацала посох, загорнутий у залишки портьєри. Треба було принаймні подивитися, що там відбувається, хто перемагає і чи живий ще Уйма. І, може, непогано б з’явитися на полі бою, ударити в піднебесся зеленою блискавкою, і нехай вони визнають у мені могутнього бойового мага, а не старшого куди пошлють? Я підійшла до вогнища подивитися, чи не залишилося в казані ще каші, і цієї миті в трубі шурхнуло. Геп! — у вистигле вогнище вивалилася людина; я звела посох. Він був невеликий. З мене зростом. Хлопчик, одягнений у чорне, з наполовину чорним від сажі лицем і білим, але брудним волоссям. А очі в нього були чорні-чорні, так що навіть зіниць майже не розгледіти. Він уп’явся в мене цими своїми чорнющими очами, і в мене раптом від страху жижки затрусилися. Хоча він зовсім не виглядав сильним — худий, ніби його рік не годували. Вузькі плечі. Гострий ніс. — Привіт, — сказав він, наче нічого й не сталося. — А я щось про тебе знаю. — Привіт, — відгукнулася я, намагаючись дивитися глумливо. — Я теж про тебе щось знаю. Ти сажотрус. — Я такий же сажотрус, як ти — слуга цього волосатого, — він посміхнувся. — А хто я? — мені дуже хотілося, щоб голос звучав якомога твердіше. — Ти маг, — він перестав скалитися. Це було так зненацька, що я опустила посох. — Із чого ти взяв? — Але й це не головне, — він вибрався з вогнища, заглянув у казан, поморщився, неквапом оглянув кухню, начебто вирішуючи, чим тут можна поживиться. — Головне — ти відтіля. З-за Печатки. — Ні, — сказала я поспішно. — Так, — він примружився, наче кіт на сонці. — Тут десь були яблука в цукрі. Ти не знаєш? — Не знаю, — я ледве стрималася, щоб не перевірити в кишені восковий ключ. — Жаль, — він потягнув носом повітря. — По-моєму, перша атака відбита. Ти як вважаєш? — Я не знаю, — повторила я похмуро. — А ти-то сам хто такий? Він зупинився переді мною. Йому було років дванадцять, і богатирською поставою він, як і я, не вирізнявся. — Я? — він посміхнувся, на забрудненому сажею білому обличчі проступили милі ямочки. — Я тобі розповім. Але спершу давай подивимося, як там справи на полі бою?
Ну, хто там зазвичай лазить по трубі, крім трубочистів? Санта-Клаус з великим мішком? То-то ж бо я йому не заздрю. Хлопчисько підіймався першим, я бачила його
