«Камінь-ножиці-папір». У цю гру я грала із хлопчаками ще в дитячому садочку, але ніколи б не подумала, що вона популярна тут, у колишньому загробному царстві. — Раз-два-три, — знову сказав хлопчисько. Треба віддати йому належне — він не шахраював ні крапельки. Ми одночасно викинули руки — у нього був кулак, тобто «камінь». У мене простягнута долоня, тобто «папір». Папір накриває камінь, а виходить, першій випало запитувати мені. — Давай, — хлопчисько звів брови. — Швидше. Його бліде лице ще більше сполотніло під сажею. — Як тебе звуть? — випалила я. Він зітхнув з полегшенням. Просто-таки обм’як: — Максиміліан. Чогось безглуздішого ти запитати не могла? — Ти справді маг? -Це друге питання. А тепер моя черга… Дивися тільки, не збреши. А то знаєш, що буде. — Не знаю, — мені раптом стало незатишно. Він звів білясті брови: — Погано, якщо не знаєш. Збрехати з насіннячком правди в животі… М-да. Слухай моє питання. Ти можеш піти назад, за Печатку? Я облизала губи. Все це було якось… начебто не насправді. Начебто не із мною. Ця кімната, завішена прапорами переможених армій. Цей хлопчисько з негарними очима. Це «насіннячко правди» у мене в животі… Живіт раптом як заболів! Я охнула й скорчилася на табуретці. — Відповідай швиденько. Воно не чекатиме довго. — Так, — видихнула я. — Так. Біль зник так само миттєво, як і з’явився. Хлопчисько переможно посміхався: — Ще по питанню? — Зачекай, — я важко дихала, мені було страшно. — Що робить насіннячко правди, якщо з’їсти його й збрехати? SPECIAL_IMAGE-image1.png- REPLACE_ME
— Я б тобі показав, — хлопчисько покосував на свої крупинки. — Але в мене їх мало. Шкода просто так витрачати… Ну, коротше, хто збрехав — умирає. Тому не бреши. Я втупилася на розсипані по столі горошини. Оце-то гра. Оце-то розвага. І треба ж мені було так по-дурному проґавити питання! «Максиміліан»… Що мені до його імені? Треба було запитувати про принців! — Ще? — він бачив, що я боюся. — Добре, — я придушила тремтіння. — Ще по одному. Ми одночасно взяли горошини. Я ледь не поперхнулася — «насіннячко правди» стало мені поперек горла. — Раз-два-три! Цього разу в мене були «ножиці», а в нього, — як і раніше, «камінь». Камінь тупить ножиці. Перший хід дістався Максиміліану. — У тебе є ключ, щоб відчинити Відьмину Печатку? — відчеканив він, дивлячись мені в очі. Я закусила губу. От попалася так попалася; у животі занило, начебто я проковтнула кнопку. Біль наростав зі швидкістю поїзда. — Так, — виплюнула я крізь зуби. В очах Максиміліана з’явився негарний блиск. — Тепер ти. Я набрала побільше повітря: — Які тут є принци? Він здивувався. Закліпав очима. Поморщився, приклав долоню до живота, заговорив швидко: — Принц-деспот. Він зараз атакує наш замок. Принц-бранець. Це його брат, він сидить у темниці невідь-де. Принц-саламандра, він живе в країні вулканів. Був ще принц-риба, але потонув… Принц-чума, будь він проклятий. Усе, більше нічого не знаю! Він зітхнув з полегшенням і помасажував живіт: — Ну в тебе й питаннячка. — У тебе не ліпші. Максиміліан примружився: — Ще по одному? Я знала, що він запитає. Він запитає, де ключ, і я йому покажу — або помру із цим клятим «насіннячком» у животі. — Ні, — сказала я. — Досить. — Але ж ти нічого про мене не довідалася. Крім імені. — Виходить, обійдуся, — я встала. — Спасибі за частування, спасибі за розвагу. Я йду. Максиміліан залишився сидіти: — Перш ніж вийти, тепер доведеться запитати, де двері. І як знайти дорогу назад. Я розсунула дрантя на стіні у тому місці, звідки ми увійшли. Кам’яна кладка і жодних ознак дверей. Я зірвала прапор, що висів поряд, — те саме. Максиміліан за моєю спиною голосно хіхікнув. Змієня. Я повільно обернулася. Одним витонченим рухом зірвала ганчірку із посоха. Піднесла смарагдово-рубіновий набалдашник до лиця хлопчиська, який, як і раніше, сидів за столом: — Понюхай, чим пахне. Він захіхікав ще голосніше: — Ти мені нічого не зробиш, мала. Я вдарила блискавкою в стіл — несильно, тільки щоб налякати. Максиміліан подався вперед, піймав вогонь долонькою й відправив мені в обличчя. Ще мить — і я б сама себе засліпила. Розкотились по всій підлозі крупинки — насіннячка правди. А Максиміліан підхопився, підняв руки, наче диригент, і по-павучому зарухав пальцями й випустив у мій бік струмінь сірого диму. У кімнатці запахло вогкістю, цвіллю, ще якоюсь поганню, з пальців потвори полетіли іскри. Я широко змахнула посохом: іскри згасли, запах миттю щез. — Теж мені, маг, — Максиміліан змахнув кистями рук, наче фокусник. — Недоучка. Віддавай ключ. Я розлютилася, але, на щастя, розуму не втратила. Зібрала свою злість у животі, перекотила тугу грудку в груди, потім у ліву руку — і виштовхнула із посоха, як зі шланга, струмінь дійсно злого вогню. Максиміліан вивернувся — швидкий і чорний, як кажан. За його спиною задиміли прапори на стіні. Язички вогню поповзли по фігурках вершників, що вціліли колись у бою. Максиміліан знову підніс руки, але тут я щосили тріснула його посохом по голові — без усяких чарів, просто як палицею. Він завив, зірвав зі стіни прапор і пішов на мене, розмахуючи тліючою ганчіркою. Навколо тканини, що вертілася, збиралося щільне повітря, здавалося, з рук хлопчиська виривається сірий ядушливий смерч. — Спалю! — мій посох плюнув блідим проміннячком. Я злякалася, готова була відступити: в Максиміліанові було щось, що змушувало ціпеніти. А смерч наростав, розвівалися полотнища на стінах, холодний вітер ніс запахи гнилизни й здохлятини. — Віддай ключ, — мій ворог посміхався. — І тоді я тебе випущу живою. — І не сподівайся! Посох нарешті вибухнув бойовим зеленим сполохом.
