заскрипіли ворота.
У довгій напівтемній кімнаті сиділи по колу люди. Живі, наскільки я могла побачити. Воїни в обладунках, а серед них, на мій подив, дві плечисті жінки. Дідок, лисий і бородатий. Ще хтось — я не встигла розгледіти. Вони сиділи, не зводячи очей із трупа, що валявся на мозаїчній кам’яній підлозі. Я злякалася. Мертвий чоловік лежав, дивлячись у стелю скляними блакитними очами. Його мереживна сорочка була наполовину біла, наполовину темно-червона. Із закривавлених грудей стирчав чи то кинджал, чи то стилет — я побачила руків’я й швидко відвела погляд. Ну треба ж, потрапили саме на похорон. — Сідайте, — сказав літній стражник, який нас привів. Уйма, ні про що не запитуючи, опустився на підлогу. Я присіла поруч навпочіпки. Це що, у них такий обряд похоронний? Сидіти й витріщатися на померлого воїна? Але цей, здається, загинув не в бою — ймовірніше, його по- зрадницьки в постелі зарізали. Може, це був принц? Єдиний принц тутешніх місць? Від спраги в мене потріскалися губи. Перед очима темніло. І от коли я вже готова була здатися й знепритомніти поряд із неживим тілом — труп раптом кліпнув. Ніхто не здивувався. Ніхто не злякався. По кімнаті пройшов радісний шепіт, і дехто зітхнув з полегшенням. Труп кліпнув ще раз. Підвівся на лікті. Протер очі. Оглянув присутніх. Погляд його зупинився на Уймі. — Хто такий? — запитав він голосом великого начальника. — Друг, — Уйма навіть не кліпнув. — Будеш битися? — Буду, — відгукнувся Уйма після ледь відчутної затримки. Колишній труп оскалився: — Подивимося, як ти б’єшся… Він сів і, напружившись, висмикнув з грудей стилет — я розгледіла чорне від крові трикутне лезо. Його погляд байдуже ковзнув по мені (посох, на щастя, лежав на підлозі за широкою спиною Уйми). — А це хто? — Слуга, — відгукнувся Уйма без крихти сорому. — Хлопчисько. Я поперхнулася й захекалась. Розум мій жалібно волав, що Уйма має рацію і нічого тут розмахувати посохом, але все одно образа була жахливою. Ось так — з магів дороги до людожера в слуги! Колишнього трупа цілком задовольнила ця відповідь, і він більше на мене не дивився. — Брати, — сказав він таким пісним голосом, ніби читаючи завчений текст. — Я з вами. А значить, ми переможемо… Якщо у вас є хоч кілька десятків солдат, — додав він, начебто засумнівавшись. — У нас майже сотня, Майстре-Генерале! — радісно повідомила одна із броньованих дам. — На стіни, — так само байдуже сказав Майстер-Генерал. — Усі на стіни! Це наша остання битва. Нехай атакують.
У суєті, що настала потому, Уйма кудись зник. Я знайшла собі куточок, сіла, прилаштувавши посох у темному місці, і задумалася: умирати зараз чи зачекати? Уйма з’явився хвилин через десять. Спершу я почула плямкання, потім запах смаженого м’яса, і нарешті у коридорі з явився людожер. У правій руці в нього був меч, у лівій — величезна кістка із залишками м’яса. Не інакше, убив когось і доїдає. — Ідемо. — Куди? — Тут кухня. У прорізі між двома вікнами Уйма зупинився. Рвонув зі стіни стару портьєру. Затріщали нитки. — Ти чого? — Посох замотай. Хтось запитає, скажеш, що лижі. — Що? Уйма, не слухаючи мене, віддалявся по коридору. Волочачи в одній руці посох, а в другій обривок портьєри, я поспішала за ним. Ну звідки, скажіть, будь ласка, волосатому людожерові з островів знати, що таке лижі? І хто потягне із собою лижі до замку в облозі? — Ти знущаєшся, — сказала я жалібно. — Ти знову смієшся наді мною. — Ні. І він заштовхнув мене в просторе приміщення, що пропахло димом і жиром. Тут нікого не було, якщо не зважати на пацюка, який з нашою появою навіть не втік — просто пішов у нору, неквапливо й перевальцем. Я
