Носаком чобота я заштовхнула кістку якомога глибше. Уйма хмикнув. Гарольд знову зупинився, не відводячи крейди від дошки: — Я вас обох прошу — помовчіть. Мені вже небагато залишилося. Якщо я зараз помилюся — все нанівець, а заново вже не встигну. Не випускаючи з рук посох, я сіла на підвіконня. Уйма завмер на лаві — нога за ногу. Круглі жовті очі розглядали мене безцеремонно. Я відвернулася. Що скаже Оберон, коли довідається, що ми з Гарольдом його не послухались. Це залежить від того, чи приведу я з-за Печатки принців. Переможців не судять… А якщо не зумію? Оберон, найімовірніше, відправить мене додому без права будь-коли побачити Королівство… Зірки вже не здавалися такими яскравими. І я знову відчула втому. Наближався світанок. — Усе, — сказав Гарольд. Він стояв перед дошкою, колись чорною, а тепер майже повністю білою, розмальованою. Його права рука висіла, як батіг, пальці стискали крихітний недогризок крейди, і, здавалося, мій друг зараз знепритомніє. Я встала навшпиньки, дотяглася до його голови: — Оживи! Пробігли мурашки вздовж хребта. Гарольд випрямився, розправив плечі, і я зрозуміла: вдається. Я вмію. Я можу. Я ще не те можу. А Уйма бачив? Наступної миті в мене підкосилися ноги. Я передала Гарольду велику частину власних сил, а їх же й без того залишилося не так багато. Людожер спостерігав за мною. Намагаючись приховати слабкість, я присіла на край крісла. Подивилася на дошку й уперше зрозуміла, що намальовані Гарольдом візерунки — не що інше, як відбиток людського пальця, збільшений у стократ. «Відьмина Печатка». Тепер зрозуміло, яким чином ця сама відьма запечатала вхід у колишнє царство мертвих. Зараз би поспати… — Ліно, — сказав Гарольд. — Твоє завдання — привести принців сюди. Де житимуть наречені — у Королівстві або за Відьминою Печаткою — вирішимо потім. Головне, запам’ятай, п’ять принців. Повнолітніх. Бажано, як ти розумієш, шляхетних, гарних, відважних… — Ага, зараз, — промурмотіла я, згадавши усмішечку Філумени. — …Але насправді — байдуже яких. Аби тільки принци. — А як я довідаюся, що принц справжній? — Довідаєшся. Ти маг чи не маг? Обіцяй їм красунь-наречених. Обіцяй які забажаєш призи й нагороди — ми не скулитимемося на придане. Аби тільки вони погодилися. — Світанок, — сказав Уйма. За вікном сіріло. Гарольд нервував. — Мені треба йти. І вам треба йти. А я не встиг пояснити, розповісти, дати поради… — І жерти нічого, — сказав Уйма. Мене пересмикнуло. Я міцніше стисла посох. — Там є ліси, — сказав Гарольд. — Там є овочі, риба, дичина. Уймо, ти відповідаєш за те, щоб Ліна була ситою. — Угу, — сказав людожер. — На, — Гарольд витяг зі столу важкий мішечок, що подзвенькував. Не знаю, які там гроші зараз в обігу, але золото завжди стане в пригоді. — Хтось підіймається по сходах, — сказав Уйма, потираючи вухо. — Далеко. Гарольд перевів подих: — Зараз я відкрию Печатку, а потім запечатаю її своїм пальцем. Ліно, для того, щоб повернутися назад… — Король, — сказав Уйма. — Це кроки короля. Ми переглянулися. — Що я роблю, — прошепотів Гарольд. — Ой леле, що я творю… Він витяг свічку з підсвічника і хлюпнув на стіл розплавленого воску. Утворилась маленька калюжка. — Для того, щоб знову з’явитися тут, — охриплим голосом продовжив Гарольд, — треба повернутися до того місця, де вхід… на тому боці побачите… І розпечатати. Розкрити Печатку ось цим ключем. Скривившись, він притулив до гарячого воску великий палець. — Це ключ. Це мій відбиток, яким я закрию Печать з цього боку. Заради Бога, не загубіть! Інакше ніколи не зможете повернутися, і ми ніколи не зможемо вам допомогти. — Він іде сюди, — сказав Уйма. Гарольд віддер від стільниці млинець з теплого воску зі своїм відбитком. Простягнув мені: — Не загуби. Будь ласка. — Що ти йому скажеш? — запитала я занепокоєно. — Я встигну втекти. У шафі потайний хід. Ну, або зараз — або ніколи. І він раптом загріб Уйму за кучеряву шерсть на грудях, наче за комір сорочки: — Ти за неї відповідаєш. Якщо з нею щось трапиться… — Нічого не трапиться, — флегматично відгукнувся людожер. Гарольд випустив його. Схопив мою руку, судорожно стис: — Не пізно передумати. Ти дівчисько… — Я воїн! — вигукнула я, хоч мужності моєї залишилося зовсім мало. — Я маг дороги! — Він зараз буде тут, — сказав Уйма. Гарольд раптом обійняв мене. Випустив. Ухопив свій посох, спрямував на дошку з намальованим відбитком. З набалдашника вдарив синій промінь, крейдяні лінії затремтіли й почали танути. У дошці відкрилася діра завбільшки з колесо самоскида. — Я попереду, — сказав Уйма. Він спритно видерся на край дошки (я думала, вона завалиться) і зник у чорній дірі — залишилася тільки волосата рука, що вчепилася в підставку для крейди. — Гаразд, — голос Уйми гулко долинав з небуття. — Можна. — Ліно, давай, — Гарольд подав мені руку. Я тремтіла, як відбійний молоток. Мені не хотілось опиратися на руку Гарольда — він би це тремтіння відчув. Відмовившись від допомоги, я сама з зусиллям піднялася на край дошки й опинилася віч-на-віч з утвореною чорною порожнечею, де навіть нічне бачення не могло нічим зарадити. Гарольд подав мені мій посох. — Стрибай, — сказав свистячий голос Уйми. — Я піймаю. У двері кімнати постукали. Чемно, але твердо. Я сиділа на краю дошки, наполовину в цьому світі — а наполовину вже в тому. — Так, Лінко, вилазь, — рішуче сказав раптом Гарольд. — Нікуди ти не підеш. Пробач мене, дурня. Давай руку! Двері за його спиною відчинилися, і з’явився Оберон. Гарольд не бачив короля, зате я зустрілася з ним поглядом… І, втративши рівновагу, полетіла в чорну яму — наосліп, униз, в обійми людожера. Розділ восьмий
Некромантів їсти ганебно
