Коли стемніло, ми спустилися з пагорба. Цього разу попереду йшов Максиміліан. Уйма м’яко ступав за ним: меч за плечима, на волосатий кулак намотана мотузка-повідок. Я наздогнала людожера й спробувала пристосуватися до його кроків. — Уймо? А що ми йому скажемо? — Кому? — на блідому обличчі Уйми вже помітно підросла щетина. — Принцові-деспоту. — Що ти йому скажеш. Угу, саме так. Ти посланець, ти королівський маг, тебе відправили за принцами. А я — так собі, тупий дикун, моя справа — ворогам голови стявати. Ми пройшли через невелике селище — тихе, порожнє й темне. Якби не запахи — диму, гною, вареної кукурудзи, — можна було б подумати, що тут давно ніхто не живе. — Де вони всі? — Зачаїлися, — подумавши, повідомив Уйма. — І правильно. Нічого тут вештатися. Чим ближче ми підходили до сірого замку, тим паскудніше ставало в мене на душі. Вже страшенно давно я не почувалася такою самотньою. Уйма мені не друг, Максиміліан — і зовсім лютий ворог. Про що мені говорити із прин-цом- деспотом? А якщо… Думка була такою жахливою, що я зупинилася. Уйма, наче нічого не трапилося, рушив уперед. — Уйма! Зачекай! А якщо він одружений?! Людожер розреготався, широко роззявляючи величезний рот. І, що найобразливіше, до нього приєднався злобливий смішок Максиміліана. Я насупилася.
Під покровом ночі ми підібралися до замку зовсім близько. Максиміліан, виявляється, бачив у темряві не гірше за мене та У йму, і це відкриття мені не сподобалося. — Ось цвинтар, — хлопчисько, у якого були зв’язані руки, вказав підборіддям, але я й без нього вже розгледіла попереду царство безлистих дерев і похилих кам’яних склепів. «Шановний принце-деспоте! Я, посланець короля Оберона, пропоную вам узяти за дружину Філумену, прекрасну принцесу й милу дівчину. До речі, вона танцюватиме на балах, посміхатиметься, плестиме вам шкарпетки…» Я згадала Філумену й мало не заплакала. Вона зараз задоволена, спокійна, сита й гарна, і головне, анічогісінько не боїться. Сидить собі, у лото грає з Алісією й Ортензією… їй не треба пробиратися між старими могилами, розшукувати прохід у склепі, виголошувати промову до принца-деспота й знати заздалегідь, що крім «Ой!», швидше за все, більше нічого не встигнеш сказати… — Ну, паскудо, де ж склеп? — беззлобно поцікавився Уйма. — Тут. На головній алеї. Максиміліан ішов усе повільніше. Нарешті зупинився й притиснувся до ніг Уйми: — Зачекайте. — Що сталося? — Треба зачекати, — голос Максиміліана дрижав. Так, мовчки, ми стояли кілька хвилин. Я підійшла й пригорнулася до Уйми з іншого боку. Лати людожера були теплими. — Ходімо, — хрипко сказав Максиміліан. — Тут близенько. Цвинтар справді був старим, дуже старим. Надгробки поросли мохом, наче шаром сірого снігу. Ми просувалися по алеї, наче по лісі, раз по раз відводячи гілки, розриваючи з тріском павутину й здригаючись від доторків мокрого листя. — У мене руки затекли, — сказав Максиміліан. — Потерпиш. — А якщо я заприсягнуся вам не шкодити, ви мене розв’яжете? — Цікаво, це ж хто і коли вірив клятвам некроманта? — посміхнувся Уйма. Я поводила посохом, як антеною, вишукуючи небезпеку. Схоже, небезпечно було всюди, але загроза ця слабка, вона зачаїлася. — Осьдечки, — тихо сказав Максиміліан. — Ось склеп Вирвиока. Просто перед нами височіла чорна кам’яна споруда заввишки поверхів на три з залізними, дуже низькими дверима. Плющ (я думаю, це таки плющ) майже повністю укрив її густою темно-зеленою сіткою. — Відчиняй, магу, — запропонував Уйма. Я підійшла ближче. За моїм плечем цокотів зубами Максиміліан; я нерішуче взялася за в’юнкі стебла. Рвонула. Зашурхотіло листя, посипався пил. У мою долоню боляче впилася скалка. Під плющем виявилося металеве кільце, іржаве й обплетене павутиною. Я гидливо обмотала руку полою, узялася за кільце, посмикала… Жодного результату. Навіть не скрипить. — Пропусти, — сказав Уйма. Він розігнався й гупнув по каменю ногою. Двері здригнулися. Цвинтарем пронеслося щось схоже на гуркіт експреса, що летить у прірву. Ні на що не звертаючи уваги, Уйма вдарив іще раз, і раптом двері, наче кришка консервної банки, легко провалилися всередину, в темряву. З темряви дихнуло важким, застояним повітрям. — Я туди не піду, — сказав Максиміліан. — Підеш, — людожер намотував на кулак мотузку. — Та послухайте ви! — у голосі Максиміліана забриніли сльози. — Я… мертвих боюся. — Що-о?! — роззявив рот Уйма. — Ти ж некромант! — Боюся, — Максиміліана били дрижаки, я точно бачила, що він не вигадує. — Я… взагалі не можу. Я боюся. — А як же підіймати на бій з ворогами армії
