— Так отож. Уяви собі. Ось ти поліг у бою, прийшов у царство мертвих, тут тобі м’які подушки, їжі й питва від пуза, красуні, курильниці, все як слід. І раптом з’являються паршиві некроманти, виганяють тебе, чесного мертвого воїна, із твого чертога, хочуть самі мед-пиво пити й цілувати красунь. Я б образився. Шиплячий голос Уйми відбивався від стін і куполів, від зеленуватих кам’яних статуй, від маслянистої поверхні непрозорого підземного озера. Звук відповзав у тунелі й ще довго віддавався там, наче тисячі змій по-всякому повторювали слова людожера, і мені хотілося, щоб Уйма замовк. Соляна Безодня виявилися зовсім не такою, як я очікувала. Ми потрапили наче у величезний шматок сиру з великими дірками. Це було схоже на давно занедбаний парк атракціонів: печери, коридори, сходинки, мости й переходи, предивні конструкції; спіральні жолоби, як водні гірки в аквапарку, пронизували лункі порожні простори, спускалися донизу на страшенну глибину й там зникали. Зі стін виступали статуї, схожі на шахові фігури в склепі Вирвиока. Уйма поплював на руку, потер найближчу статую, лизнув палець, скривився: — Сіль. На дні сухих жолобів стовбурчилися голочками неблискучі кристали. — Тут, — голос Максиміліана ледве звучав, але, розговорившись, хлопчисько вже не міг зупинитися, — було місце для мертвих-безсмертних, які втекли з поля бою. -Для боягузів, — незворушно уточнив Уйма. — І що ж? — Вони переганяли сіль по жолобах. Язиками. — Теж мені покарання, — мені було страшно, тому я намагалася переконати себе, ніби все, що відбувається, — смішно. Максиміліан дивно покосував на мене: — По-твоєму, нічого особливого? А ти уяви… Я подивилася на найближчий до нас жолоб. Він був хитро вигнутий — то стрімка пряма гірка, то широка спіраль, наче тіло удава. Я уявила: от по жолобу йдуть один за одним легкодухі воїни. Язики в них відвисли до землі, і вони женуть і женуть перед собою хвилю соляного розчину… — А вони нагору… йшли чи вниз? — запитала я, задихаючись від нервового реготу. Максиміліан не відгукнувся. Здається, мій сміх його образив. — Нагору, звичайно, — відповів за нього Уйма. — Потім униз з’їжджали — і знову… І де вони тепер? Максиміліан зітхнув: — Їх звільнив мій дід. Він збирався повести їх на війну проти інших мертвих-безсмертних. — Проти відважних, — уточнив Уйма. — А вони? Ті, яких він звільнив? — Розбіглися хто куди. Зачаїлись. — Зрозуміло, вони ж страхопуди. — Не всі! Тобі що, ні разу не довелося з поля бою п’ятами накивати? Уйма холодно всміхнувся: — Ніколи. Максиміліан хотів щось сказати, але цієї миті зверху почувся шум, що чимраз наростав. Я підхопилася, скинувши посох. Уйма ошкірився. Максиміліан присів навпочіпки. Шум перетворився на гуркіт. Звідусіль посипалися соляні кристали, як сніг, закружляли в повітрі. Я примружила очі, що вмить наповнилися слізьми; по одному з жолобів котився череп, описував виток за витком, підстрибував, погрожуючи вивалитися за борт, але не вилітав й продовжував котитися. Все нижче… нижче… Шум довго не змовкав. Череп зник у переплетенні жолобів, по маслянистій воді озерця все ходили й ходили судомні дрібні хвильки, і летіли кристали солі, і здригалося повітря. — Звідки це? — запитав Уйма. — Там, над нами, замок? Максиміліан завертів головою: — Раніше це був не замок. І нагору не можна. Іти слід уздовж берега… Уздовж озера… І там буде міст.
Ми йшли по шару солі, хрусткої, як сніг. Уйма так гепав чоботищами, що тільки кристали навсібіч розліталися, і залишав за собою такий слід, майже як від танка. Цим слідом, перестрибуючи з одного відбитка в іншій, плівся Максиміліан. А позаду йшла я із посохом напереваги. — Стій! Людожер послухався, хоча не відразу. Невдоволено обернувся: — Що сталося? — Небезпека, — вказала я вперед тремтячим пальцем. — Певна річ, — погодився людожер. — То й що? Я оглянулася назад. Повертатися? Шукати шлях в обхід? Не чекаючи на команду, Уйма повернувся й знову захрумтів чобітьми. Я підняла посох вище. Попереду, в коричневому плоскому напівмороку, вже виднівся мотузяний міст над густою зеленуватою водою. На мосту хтось стояв. Темна фігура, яка скидалася на чорну опливлу свічку. Уйма зупинився. Максиміліан урізався йому в спину. Я завмерла з піднятою ногою. Кап, упала у воду важка крапля. Кап-п. — Хто тут?! — Довго, — тихо сказала фігура, і від звуку її голосу вода взялася брижами. — Довго чекати. — Нам треба на той бік, — незворушно повідомив Уйма. — Колись тут була переправа, — задумливо сказала фігура. — Тепер ні, — заперечив Уйма після короткої паузи. — Тепер міст. Ти даси нам пройти? — Проходьте, — зненацька легко погодилася фігура. — Я візьму тільки його. Максиміліан осів на соляний розсип. — Кого? — запитала я, сподіваючись відтягти час.
