дуже низька. В одній збереглися мозаїки, розпис, барельєфи й кам’яні квіти. В другій — у покриті кіптявою стіни були вмуровані кільця, а на підлозі — висічені в камені канавки. Все це було завалено купами мотлоху, горами іржавого заліза, запиленими пустими котлами і гнилими бочками (схоже, ми пробиралися через комору-сміттєзвалище), але химерність цього місця все одно кидалася у вічі. — Простіше простого, — напівголосно розмірковував Уйма. — Припустимо, я — великий воїн, піймав ворога, і що мені з ним робити? У підземелля? Ні, хай живе поряд і мучиться. І при цьому нехай спостерігає, як мені добре. А я дивитимуся, як йому зле. Оце то мудрість, мушу тобі сказати. — А якщо ти — той самий ворог, якого піймав великий воїн? Уйма поблажливо посміхнувся: — Такі вороги, як я, не втрапляють у подібну халепу, дівчинко… Агов, а де некромант? Я оглянулася. Максиміліан щойно був тут, ішов за мною, не відстаючи ні на крок, нив, розминаючи спухлі руки, сопів, спотикався й цокотів від страху зубами. А тепер за ним і слід пропав. Ми з Уймою стояли біля підніжжя витих сходів, на перехресті декількох коридорів. Порожні коричневі тунелі вели в темряву. — Проґавили, — сказав Уйма. — Чекай тепер лиха. Я поводила посохом, як антеною. В одному з коридорів танула, наче розчиняючись, слабка небезпека. Мить — і її немає. — Може, на краще? — запитала я з надією. Уйма вп’явся у мене своїми жовтими круглими очиськами. Почухав щетину на підборідді: — І як ти дожила дотепер, така довірлива? Я насупилася. У голосі людожера чувся щирий сум.
Була передсвітанкова пора. Найліпший час для розбійного нападу. Військова рада, яку ми з Уймою провадили неподалік від покоїв принца-деспота (з нори, де ми зачаїлися, видно було, як змінюється біля входу сторожа), промайнула дуже швидко й закінчилася цілковитою моєю поразкою. — Отже, постукати? — запитував людожер своїм страшним свистячим шепотом. — Здрастуйте, перепрошую, ми посли з-за Печатки? — Але ми дійсно… — Силу він поважає! Виключно силу. Коли б у нас було військо, щоб здобути цей замок штурмом, розграбувати й спопелити… — Але ж у нас немає війська. — Ходімо, — Уйма розправив плечі. — Іди за мною, королівський магу. Якщо нам судилося загинути — моя обіцянка Гарольду порушиться. Доведеться цілісіньку вічність ганяти язиком сіль по жолобах. — Там уже немає ніякої солі! — Це жарт, — Уйма сумно зітхнув. — Готуй свій посох, королівський магу. Йдемо до принца свататися.
— Доброго ранку, принце-деспоте! Опочивальня принца була обставлена по-солдатськи просто — ліжко, умивальник, табуретка, низький стіл. Вартові за дверима валялися без тями. В Уймових руках пихкотів начальник сторожі: людожер приставив до горла начальника його ж власний довгий ніж. На ліжку, серед купи сірих простирадл, хтось ворухнувся. Сів. Посох затремтів у моїх руках: я вперше віч-на-віч зустрілася із принцом-деспотом. Він був ще зовсім нестарий. Чорноволосий. Чисто виголений. Вилицюватий. Обличчя його мало фігурну засмагу — шкіра навколо очей, навколо губ і на підборідді була бронзова, майже коричнева. Чоло й щоки залишалися незагорілими, біло-рожевими зі сну. Що це з ним? І тільки за хвилину я зрозуміла: це ж слід від шолома! Принц-деспот загоряв у походах і боях. Начальник сторожі захрипів в обіймах Уйми. — Ваша високосте, — людожер і не думав відпускати бранця. — Прийміть посольство. — Посольство? — хоча й у спальню принца вломилися ні світ ні зоря озброєні вороги, у хрипкому зірваному голосі деспота не звучало ні страху, ні подиву. — У такий час? Я виступила вперед: — Перепрошую, ваша високосте за вчинені незручності… Уйма роздратовано зиркнув у мій бік. Він велів мені не вибачатися ні за яких умов. Я
