спраги. — Не вмру! — Чи тебе впіймають, і тоді буде ще гірше. — Не впійма… — голос у мене охрип і коліна затремтіли. — Нехай краще схоплять, ніж просто так сидіти! І ще… я повинна виконати королівську обіцянку. — Хіба ти її давала? Хіба тобі її виконувати? Запала тиша, тільки смужелиці шаруділи. — Спасибі за частування, — сказала я нарешті. — Тепер мені пора йти. До побачення.
Спочатку по стінах стрибали бліді відблиски вогню — горіла свіча принца-бранця. Потім він задув свічу і стало темно. Я спустилася до самого низу. Оглянулася, намагаючись пригадати, звідки прийшла. Безуспішно: всі коридори виглядали однаково. Куди тепер? Ще можна було повернутися. Без зброї, без ключа, без друзів — на що мені сподіватись? Я схлипнула й закрокувала по коридору — навмання. Я йшла, і йшла, і йшла, і навмисно голосно тупотіла — якщо тут ходить патруль, хай мене почує. А якщо під замком зачаївся Максиміліан — ще ліпше, мені давно хочеться глянути в його чорні безсовісні очі. А якщо… Мені затулили рота, підхопили й понесли. Задихаючись, я почала останню битву за своє життя — ліктями, нігтями, зубами й п’ятами. Супротивник був незрівнянно сильнішим. Тож мене скрутили й кудись тягнуть, я бачила тільки кам’яну підлогу й чоботи. Дуже знайомі чоботи з халявами, що пришиті до штанів. Уйма! Я заборсалася з новою силою. Дарма — він міг однією рукою прихлопнути з десяток Лін. Але я все одно виверталася, втрачаючи сили, хоча й знала уже приблизно, що на мене чекає. Якби ворог — було б не так образливо! А от зрадник… Уйма сповільнив крок. Зупинився. Я відчувала, як здіймаються його боки, але не чула подиху. — Навіщо ти втекла? Я спробувала вкусити його за долоню. Простіше хапонути яблуко, що висить на мотузці. — Я тепер знаю, як вийти із замку. І ключ від Печатки в мене. Від несподіванки я перестала вириватися. — Твій посох у надійному місці. Зараз зміниться вечірня варта — і заберемо. Я, наче ганчірка, нерухомо висіла в його руках. — Принц-бранець у замку. У підземеллі. Захований. Щоб його звільнити, потрібно здобути замок штурмом. Принц-деспот упокориться переможцеві. Я перевела подих. — Я знаю, як знайти принца-саламандру, — він нарешті забрав руку від мого обличчя. Обережно поставив на ноги. Я похитнулася й ухопилась за стіну. Уйма ще більше обріс щетиною. Схуд. Але жовті очиська горіли, ніби нічого й не було. — Як я можу тобі довіряти? — запитала я, намагаючись випрямити спину. — Як собі, — Уйма подивився здивовано. — Ти що, не зрозуміла нічого? — Не зрозуміла, — я відвернулася. Нахлинуло таке полегшення, що я боялася розревітися чи знепритомніти. — Ну то ходімо, — він обережно виглянув за найближчий ріг. — Тут десь Максиміліан… — Я знаю, — безтурботно відмахнувся людожер. — Я його зустрів. Розділ сімнадцятий
Достоїнства Уйми
Людині легко казати: «Це був найщасливіший ранок у моєму житті». А потім настає ще один такий ранок, і знову хочеться це сказати. Але от, слово честі, скільки живу — щасливішого ранку не пригадаю. Навіть на день народження. Я прокинулася на ложі з трави й відразу побачила, як сонце пробивається крізь гілки. І навколо було світло, птахи цвірінькали, зелені стебла вгиналися від роси, і великі краплі блищали на моєму білому посоху. А трохи далі, в улоговинці, спиною до мене сидів Уйма і смажив щось на рожні. Пахло димком і шашликами. Побачивши Уйму, моє щастя трішки задрижало. Як дріжджове тісто, коли його труснути. Людожер десь утратив кольчугу й панцир — зате тепер на ньому була прекрасна шкіряна куртка з безліччю кишень, шнурків і заклепок. З кого він тільки зняв таку? По той бік багаття сидів Максиміліан, блідий і скривджений. Його руки були зв’язані ще міцніше, ніж колись. Від вигляду полоненого некроманта в моїй душі знову запанував спокій. — Доброго ранку, Ліно, — сказав Уйма не обертаючись. Потягуючись, я підійшла до багаття. Максиміліан зиркнув на мене чорним оком і знову потупив погляд. — Привіт, — я трішки натягнуто посміхнулася. — Сніданок
