віддячив. І ще віддячить, йому тільки дай. Їжу на нього переводити? Він сам їжа. Тільки й живий досі, бо багато знає. І насіннячко правди в нас ще залишилося.
Коли Уйма вийшов на дорогу вистежувати подорожан, я дала некроманту напитися. Максиміліан сьорбав жадібно. В нього губи пересихали. — Чому ти не випустив мене із клітки? Руки б у тебе відвалилися? Він мовчав і тільки зло зиркав. — Ти думаєш, я тобі воду даю, бо жаль тебе, дурника? Та просто не хочеться, щоб ти здох завчасу. — Не хвилюйся, не здохну, — голос у некроманта захрип і свистів, майже як в Уйми. — Ще тебе переживу. І твого патлатого. — Побачимо, — я жалкувала, що дала йому води та й взагалі з ним зв’язалася. — Подивимося, — його чорні очі дивилися так неприємно, що я не витримала й відвела погляд. Сховала флягу в Уймин мішок, так, щоб некромант не зміг дотягнутися, і піднялася до людожера на пагорб. — Пощастило. Базарний день сьогодні, — сказав Уйма. — Коли купці з базару посунуть із грішми — тоді й чиститимемо їхні кишені. — А якщо із замка надішлють сторожу? — Коли надішлють, ми вже далеко будемо. — Уймо, — я зітхнула, — а без грабунку — ніяк? — На вогненних кулях перевізник строгий. Не заплатиш — не полетиш. — Заробити б десь… Уйма присвиснув: — Ти свиней пастимеш, а я колоди тягатиму. До осені на миску каші заробимо. Дорогою саме гнали свиней. Якісь дивні тут були свині. Чорні. Шерстисті. Гостроморді. — З другого боку, Робін Гуд теж грабував багатих і віддавав бідним, — сказала я упівголоса. — Хто? — Розбійник один. Ти його не знаєш… Слухай, Уймо. Давай запитаємо в некроманта, хто такі Майстри-Генерали й чому всі вони мертві? Уйма повільно повернув до мене обросле щетиною обличчя. — Він один. Один Майстер-Генерал. — Як один? Ти ж сам бачив мінімум двох… — Один. На шлях осідав здійнятий чередою пил. — Я тричі бачила мертвих Майстрів- Генералів, — промурмотіла я, — і всі троє були різні. — Тричі? — Так. Я забула тобі сказати. У підземеллі принца-деспота теж один такий валяється. — У замку? — Угу. Тільки вбили його не стрілою й не стилетом, а… — Зачекай. Дорогою із замку крокував самотній подорожанин. На зріст він був на півголови вищий за Уйму, а за шириною плечей і товщиною рук не поступався самому людожерові. З-за спини стирчали два товсті дерев’яні руків’я — хрест-навхрест. — Ну от, — сказав Уйма. — З грішми йде. — Звідки ти знаєш? Уйма кліпнув: -Досвід… Знаєш, скільки я суден пограбував? — Досить уже вихвалятися своїми звірствами. — Якими звірствами? — очиська Уйми, й до того немаленькі, ще побільшали. — Нам потрібний принц-саламандра чи ні? — Потрібний. — Ну то й сиди тут. Я пішов, — Уйма підвівся, наче гілка розпрямилася. Рушив униз, до дороги, недбало помахуючи величезним сучкуватим дрючком. Подорожанин, угледівши розбійника, навіть крок не сповільнив. Навіть не замислився ні на мить. Не змінив ні темпу, ні напрямку подорожі. Я подумала: а чи не занадто Уйма самовпевнений? А якщо цей чолов’яга — тутешній майстер бойових мистецтв… Уйма і подорожанин зустрілися біля підніжжя пагорба — між ними було кроки два, може, три. Жоден з них не кинувся у бійку першим. На мій подив, зав’язалася розмова — Уйма запитав, подорожанин відповів. Обоє стояли розслаблено: Уйма обіпершись на дрючок, подорожанин — упершись руками в боки й недбало відставивши величезну ногу в чорному лискучому чоботищі. Стояли й балакали, як давні приятелі! Потім Уйма підборіддям вказав на мене. Я підхопилася, збираючись тікати світ за очі; це що ж, він продав мене в рабство? Ось цьому першому стрічному?! Я відповзла назад на кілька кроків. Потім змусила себе зупинитися: я могутній маг. У мене є посох, вручений самим Обероном. Продати мене, як собаку, — це, знаєте, просто так не минеться нікому! Я дрижала як осиковий листочок, та, незважаючи на це, встала й випрямилася із посохом напереваги. Побачивши мене, подорожанин зупинився. Він був літній, років під сорок п’ять чи навіть більше. Коричневу бороду вже злегка посріблила сивина. Очі- щілинки тонули в безлічі зморщечок. Щілинки ці спочатку зиркнули на мене, а потім — запитально — на Уйму. — Ліно, — сказав людожер строго. — Не висовуйся. Справа серйозна, не час вести себе по-дитячому й залякувати. Гість у нас — шанована людина. Заплічних справ майстер, всеміських і приміських, завітав до нашого багаття. Пішли, велику гру гратимемо.
