Гра й справді виявилася справою серйозною — мало не урочистим ритуалом на кшталт лицарського двобою. Виявляється, у цих краях кожен стрічний мав право викликати на змагання мандрівного ката — «заплічних справ майстра» — де завгодно: на базарі, на вулиці, посеред дороги. Той погоджувався чи відмовлявся (щоправда, у разі відмови його могли зазневажати друзі й знайомі). Але якщо погоджувався — вступали в дію прості й строгі правила. Гравці сідали один напроти одного й по черзі описували спосіб будь-якої страти. Умова єдина — не повторюватися. Той, хто перший не зможе придумати нічого новенького, визнає себе переможеним, і переможцеві дістається все його майно, яке він, переможець, тільки забажає взяти. Наш гість, «заплічних справ майстер», розглядав Уйму, заздалегідь вибираючи собі трофеї. Йому сподобалася добротна куртка, зручна для подорожей, а ще… ми з Максиміліаном. — Дітлахи твої? Ставиш на кін? — Чому ж не поставити, — безтурботно відповів Уйма. — Ставлю. Я хотіла заперечити, але Уйма так на мене подивився, що я мимоволі промовчала. Нічого, нехай тільки спробує цей старий кат узяти мене з Максиміліаном. Заради такої справи я й некроманта звільню… Щоправда, у нього знову руки затекли. Може, звільнити заздалегідь? — А ти, шановний, із грішми? — поцікавився Уйма. — Я ж ганчірок, іграшок не потребую. Золото маєш? Кат провів пальцями по гаманцю на поясі. Задзвеніло. Кат посміхнувся: — Ти, друже мій юний, не на того нарвався. Тобі б з учнем моїм грати. І хоч залишився б голим як церковна миша, та була б наука. Її за плечима не носити — вона вся в голові. А я, любий, тридцять років за плахою, я таке знаю, що тобі й не снилося. Тільки от відмовлятися пізно. — А я й не відмовляюся, — Уйма розсівся на траві, по-турецьки схрестивши ноги. — Давай грати. Кат витяг монету, поплював на неї, підкинув і піймав. Починати випало найстаршому. — Ну то так, — почав кат, почухуючи кудлату бороду. — Підвішуєш бідолашного за ноги…
Через хвилину я втекла якнайдалі від багаття. Максиміліан залишився — зв’язаний, він не міг швидко бігати, та й Уйма не збирався його відпускати. Поблукавши гайком туди-сюди, я трохи заспокоїлася. Виглянула з-за дерева — розповідав Уйма, ілюстрував руками: склавши кільцем великий і вказівний пальці правиці, тикав у нього мізинцем лівої руки. Старий кат слухав, недовіра на його обличчі поступово змінювалася на глибоку увагу. Я швидше відійшла подалі. Погуляла ще. Знайшла поганку, рознесла її вщент зеленим променем з набалдашника посоха. Знайшла сироїжку й вчинила з нею точно так само. Сила й упевненість посоха передалася й мені. Подумаєш, кат з людожером язиками чешуть. Що мені до їхніх балачок? Я спробувала злетіти, але вийшло погано. Я літала, як Гарольд за старих часів, тобто борсалася над самою землею, ніби потопаюча куріпка. Час минав. Я знову виглянула з-за дерева. Знову розповідав Уйма — очі його світилися, він складав долонями «будиночок». Супротивник слухав, лице його спохмурніло. Мені хотілося гукнути, що нам пора, що ми гаємо час, що принц-саламандра може кудись відлучитися — але, вже відкривши рот, так і не наважилася перервати цей моторошний двобій. Тіні дерев покоротшали, описали півколо й видовжились знову. Я знайшла суничну галявину, поїла й розважилася. Уйма і старий кат так само сиділи один навпроти одного, так само по черзі розповідали. Кат нервово смикав себе за бороду. Уйма сидів, як статуя, й варто було тільки старому замовкнути — без найменшої паузи лунала нова розповідь. Вони збилися тільки один раз. — Це вже було! — почула я звідти, де збирала суниці. Кричав кат, у його голосі лунали верескливі істеричні нотки. — Було-було, ти програв! Я закам’яніла. Що відповів Уйма, розчути не вдалося. Людожер говорив, не підвищуючи голосу. — Було! Було! — надривався кат. — Що недоговорив? Початок же такий самий! Уйма знову щось відповів. Кат закричав — і раптом осікся. Свистячий
